Чтение онлайн

— Товаришу Челеї, — затинаючись мовила Естер, — ви приїхали на машині?

— Так, люба Естер. Але ж говоріть нарешті, що сталося?

Дівчина опустила голову. Їй хотілось розповісти все, але згадала слова юнака… Ні, вона не може ще вручити листа, бо дала слово… Глянула на годинника.

— Іштван тут, у Будапешті… — сказала вона, хвилюючись. — Кожної хвилини він може дати про себе знати…

— Ви розмовляли з ним? — спитав Челеї.

— Так… він незабаром викличе нас по телефону… Я гадала, що доти можна було б… приготувати машину…

— Усе в порядку, Естер… В будь-яку хвилину можна вирушати. Тільки б Іштван скоріше подзвонив… Зараз від нього залежить життя людини…

Естер не знала, що має на увазі Челеї. Вона опустила голову і не зводила очей з циферблата годинника.

— Між іншим, Краснай молодець, — усміхнувся підполковник. — Нам розповідали, як хоробро він поводився у Відні…

— Він щось натворив? — спитав професор.

— Так, — відповів Челеї. — Але коли взяти до уваги обставини, при яких він це зробив, можна його зрозуміти… і, я гадаю, все можна виправити. Тільки треба з ним скоріше поговорити…

Естер нервово дивилась на циферблат. Стрілки, наче на них були олов'яні гирі, рухались надто повільно. Дівчина дедалі більше нервувала… Їй хотілося закричати: «Швидше, кожна хвилина дорога!..»

— Про що, власне, мова? — звернувся професор до Челеї.

— Гаразд, скажу. Краще, коли у вас буде повна ясність. Хлопцеві загрожує велика небезпека. Сьогодні о четвертій годині ранку він має передати керівникові шпигунської банди іноземної держави важливий винахід…

— Моє відкриття, — сказав професор ослаблим голосом.

— Так.

— Але цього хлопчина не зробить.

— Ні, — всміхнувся Челеї. — Він не може передати відкриття, бо його вже немає тут, у віллі.

Голуб схопився з місця.

— Що ви кажете? — вигукнув він. — Украли!.. Вкрали моє відкриття?

— Хоч із запізненням, прошу вашого пробачення, пане професоре. Це справа моїх рук.

Голуб і Естер витріщили очі на підполковника. Челеї вів далі:

— Нам стало відомо, що кілька іноземних держав зацікавились вашим відкриттям. Вони хотіли його вкрасти. Мій заступник, старший лейтенант Барді, з допомогою вашої домробітниці на певний час позичили матеріали дослідів. Їх заховали у моєму сейфі…

— Але ж… чому… ви не сказали мені? — збентежено промимрив Голуб.

— Ми не хотіли турбувати вас…

— Нова домробітниця?… Рожі? — затинаючись бурмотів вчений.

— Так, — перебив його Челеї. — Лейтенант Рожі Харасті оберігала вас.

Голуб глянув на Естер. Дівчина схилила голову.

— Змовники!.. — вихопилось у професора. І він задерикувато почав докоряти присутнім за те, що вони таїлися перед ним, не довіряли йому.

— Але повернімося до Красная, — нагадав Челеї. — Керівник шпигунської банди дістав наказ убити хлопця…

Естер розпачливо скрикнула… Її погляд упав на циферблат. Була саме четверта година…

— Коли він зараз стрінеться з бандою, невідомо, що може статися, бо хлопчина не знає, що задумано проти нього… І в той же час банда викрала одного нашого товариша…

Естер сиділа ледь жива. В голові невідступно вертілася одна думка: Іштвана хочуть вбити…

— Товаришу підполковник, — озвалася вона, — це вам посилає Іштван… — Вона подала Челеї конверт.

Челеї здивовано глянув на дівчину і, не гаючи часу на розпити, розірвав конверт. У записці було написано:

— Їдьмо, — звернувся він до Коцки.

— Я теж поїду з вами. — Естер благально глянула на підполковника.

— Гаразд, не заперечую…

— Може, знайдеться ще одне місце в машині? — озвався професор. — Ви знову хочете обминути мене…

— О ні, товаришу Голуб, — всміхнувся Челеї. — Просимо з нами, лікар завжди згодиться…

Через кілька хвилин чотири машини мчали в напрямку Зугло.

У вікнах вілли горіло світло. Офіцери контррозвідки за двадцять метрів від будинку повискакували з машини. Челеї на ходу інструктував їх. Четверо юнаків спритно перестрибнули огорожу. Естер і Голуб залишились під прикриттям кам'яної стіни. Челеї подзвонив, але ніхто не відкликався. Він знову натис на кнопку. «Ми прибули надто пізно», — майнуло в голові. Підполковник подав рукою знак Коцці…

— Треба увірватися в дім.

Вони допомогли Естер і професорові перебратися через огорожу. Коцка оглянув вхідні двері.

— Їх важко буде виламати, — зауважив Коцка.

Він виліз на плечі молодих офіцерів і рукояткою пістолета розбив скло над дверима. Пробравшись через отвір у передпокій, відчинив зсередини двері і пішов далі. Згодом Челеї і його друзі почули оклик Коцки.

— Швидше туди! — вигукнув підполковник.

Контррозвідники один за одним увірвалися в кімнату.

Відчинилися двері. В них з'явився Коцка, блідий як стіна.

— Товаришу професоре, мерщій…

Усі зайшли в кімнату. Перед ними відкрилася жахлива картина. Біля сходів лежав Іштван весь залитий кров'ю. Неподалік — труп невідомого чоловіка.

Естер, побачивши Іштвана, тихо скрикнула і, похитуючись, відійшла до стіни. Голуб не розгубився. Він вмить опинився біля Іштвана і, опустившись навколішки, заходився його оглядати.

— Ще живий… але серце ледве б'ється… Негайно в машину!..

Два офіцери, обережно піднявши Іштвана, винесли його. Голуб пішов за ними.