Фб-86
Шрифт:
Андраш Бекеші
ФБ -86
РОЗДІЛ ПЕРШИЙ
Кульчарне, повновида жінка років під сорок, з інтересом розглядала муху, що грілася на лутці під не дуже щедрим промінням вересневого сонця. Піднявши передні лапки, муха потерла їх, спинилась на якусь мить і знову заходилася чепуритись.
З усього було видно, що жінку не дуже цікавлять слова Каллоша. Вона заздалегідь знала, про що говоритиме завідуючий навчальною частиною університету.
Третій член дисциплінарної комісії, тридцятирічний блондин Гейза Олайош, поглядав то на жінку, то на Каллоша. В кутку його губ застигла ледве помітна іронічна посмішка.
— Товаришу Краснай, — порушив тишу протяжний голос худорлявого завідуючого навчальною частиною, — ви визнаєте, що приховали у своїй біографії важливі дані?
В блакитних очах юнака майнуло хвилювання. Він стурбовано глянув на членів комісії. Його обличчя ніби промовляло: «Люди добрі, зрозумійте! Сталася жахлива помилка. Згляньтесь!». Погляд юнака блукав десь за вікном, серед поріділого листя дерев, залитих ранковим сонцем. Хлопець пригладив долонею хвилясте каштанове волосся, напружено розмірковуючи, що сказати у відповідь.
— Товаришу Каллош, — озвався він тихо, — повірте, усе це непорозуміння. Я нічого не приховував. Про те, що батько живий, я дізнався лише згодом.
— Ні, юначе, — обрушився на нього Каллош, — ви збрехали, свідомо збрехали! Ось докази! Гляньте, товариші! Це автобіографія, написана його власною рукою. Прочитайте, будь ласка, що він писав. Цитую дослівно: «… під час боїв у 1944 році мій батько зник».
Каллош торжествуюче глянув навкруги, замахавши, наче переможним прапором, аркушем паперу. Він переводив погляд з хлопця на членів комісії і знову на хлопця.
— Це ви писали? Відповідайте! Тільки кажіть прямо: так чи ні! Балачки мене не цікавлять. — Останні слова він промовив, натискуючи на кожен склад. Потім відкинувся назад і з властивою йому іронічною посмішкою дивився на блідого хлопця, що стояв перед ним.
Іштван похнюпився. Втупив погляд у килим. Що відповісти? Від нього вимагають рішучої відповіді, так чи ні — і все. Але так не можна відповісти. Ні ствердженням, ні запереченням не можна пояснити цієї справи. В голові завирували думки… Чомусь згадав, що не зможе піти по обіді на тренування. І все через цього Каллоша. Він давно знає, що той сердиться на нього. Тільки ж за що? Чи не все одно, що сказати? Однаково виключать з університету. Куди тоді йому податися? Піде чистильником черевиків. Повісить на шию дошку, великими літерами напише на ній: «Стараннями Каллоша мене виключено з університету, хоч я був найкращим студентом курсу». Тільки чого б це його, найкращого студента курсу, мали виключити з університету? Ні, професор Голуб цього не допустить…
— Чому не відповідаєте?
«Виспівує, наче якийсь мулла, — подумав Іштван. — Вдале порівняння! По обіді на тренуванні скажу про це хлопцям. Ні, на тренування вже не встигну. Нічого, розповім завтра. Віднині Каллоша прозиватимуть не тюленем, а муллою або, ще краще, співаючим дервішем, бо й на нього він схожий…»
— Я не зрозумів. Що ви питали?
— Ви що, заснули? Навіть власна доля вас не цікавить. Ось до якого цинізму дійшли. Це характерно для вас! — знову напався Каллош, кинувши на стіл біографію Іштвана. — У мене все. Коли вас щось цікавить, будь ласка, питайте, — звернувся він до членів комісії.
Олайош глянув у свій блокнот.
— У мене буде кілька запитань, — сказав він з усмішкою, підбадьорливо глянувши на юнака. — Скажіть, ви часто листувалися з батьком?
Доброзичливий тон Олайоша повернув Іштвану впевненість.
— Я не листувався з батьком, — одказав він. Його голос звучав уже сміливіше. Після короткої паузи юнак додав: — У 1946 році батько надіслав мені листа з Сан-Пауло. Благав помиритися, забути все, що було між нами, втекти до нього. Та я не відповів.
Іронічна посмішка на обличчі Каллоша змінилася злою гримасою. Це не випало з уваги Олайоша, та він, і взнаки не даючи, що помітив, продовжував розпитувати:
— Деякі моменти для мене не зовсім ясні. Скажіть, будь ласка, що було причиною вашої суперечки з батьком?
— Це довга історія, її не можна так просто розповісти.
— А ви розкажіть, — закликав його Олайош.
— Я вважаю, це зайве! — заперечив Каллош. — І так усе ясно. Ми даремно витрачаємо час. — Глянувши на Кульчарне, Каллош додав — Гадаю, ви теж такої думки. — Його погляд вимагав ствердної відповіді.
Кульчарне стрепенулась. Захопившись спогляданням мухи, що грілася на сонці, вона неуважно слухала розмову. Нервово ковтаючи слова, промимрила:
— Так, звичайно! Щодо мене, то…
Олайош з чемною усмішкою, але рішуче промовив:
— А мене, як представника міністерства, цікавлять навіть найдрібніші деталі справи. Зрештою, йдеться про одного з найкращих студентів університету, — звернувся до Каллоша. — Я мушу глибоко розібратись в усьому.
Каллош сердито стиснув губи, відкинувся на спинку стільця і ображено глянув на референта з міністерства.
«Ось які опортуністи засіли в міністерстві», — констатував він у думці.
— Будь ласка, відповідайте на моє запитання, товаришу Краснай, — попросив референт хлопця.
— Між мною і батьком були незгоди в політичних питаннях. Батько був активним членом партії нілашів [1] , а я був антифашистом, — почав Іштван.
— Що робив ваш батько як член партії нілашів?
— Він був одним з тих, хто науково обґрунтовував і проповідував расову теорію. — Хлопець глибоко зітхнув. — Як безпосередній співробітник професора Маля, він писав статті та дослідження, читав лекції, цілковито віддав себе фашистському рухові.