Чтение онлайн

Пересиливши огиду, я підійшла до цигана, впала перед ним навколішки, поклала руки на його плечі і спробувала зазирнути в його майже срібного кольору очі:

– Вже пізно. Я не можу повернути назад. Я навіть не можу озирнутися, бо закам'янію, як дружина Лота. Від того, що я залишила позад себе у цьому світі, не можна не закам'яніти, повірте мені.

Він уважно вдивлявся у моє обличчя, мов уперше мене бачив.

– Колись ти боялася мене, дівчинко. Я кивнула:

– Так. Дуже боялася. Мені здавалося, що ви хочете забрати в мене Яна чи мене в Яна. Тоді мені було що втрачати. А зараз… Послухайте! Я віддам вам усі свої гроші. Все, що маю. Тільки скажіть, як знайти Яна.

Старий похитав головою:

– Ти дивись, яка смілива боягузка. Мені не потрібні твої гроші. В мене вже є пляшка. – Він поплескав себе по кишені. – Це все, що мені треба. А щодо Яна… ти тут не знайдеш. Нема його Тут. Він умер. Його вбив батько. Спочатку допоміг йому народитися, а потім – умерти. Своїми власними руками. Батьківськими. І не було ніякої лікарні. Ніхто його не рятував. Він загинув. Розумієш? За-ги-нув! От і вся відповідь.

Мої руки безсило впали з його плечей.

– Але…чому??? Ви – мудра людина, багато бачили, поясніть мені, дурній, чому батько вбив свого рідного сина?

Старий циган беззубо усміхнувся:

– Заздрість. Найдавніше з усіх почуттів. Батько був з виродків. Син народився з Останніх. Батько це одразу зрозумів. Він знав про легенду. Знав про Старий народ і його Велику віру. Він убив сина через те, що побачив у його очах. Те, що було втраченим для таких, як він. Те, що було недосяжним. Те, що він ніколи не матиме. Забута магія. – Він перейшов на шепіт. – Кохання.

От і все. Я повільно підвелася:

– Дякую. Ви мені дуже допомогли. Велике спасибі за відповідь.

Старий махнув рукою:

– Нема за що. То було несправжнє запитання, бо відповідь на нього ти принесла з собою. Ти знала її від самого початку.

Він витягнув пляшку і почав жадібно пити. Горілка полилася його підборіддям, шиї, темною плямою розплив-лася на брудній сорочці. Відвернувшись від старого, я повільно пішла до виходу з цього дивного будинку. Дорогою підібрала уламок розбитого дзеркала. Просто так. На згадку.

Потяг мчав у повній темряві. «Він загинув. От і вся відповідь». Колеса раз по раз вистукували одне й те саме речення: «От\ і\ вся\ від\ по\ відь. От\ і\ вся\ від\ по\ відь». Так, старий. Я зрозуміла тебе. І себе також. Все справді дуже просто.

Я розслабилася, заплющила очі і почала прислухатися до механічної колискової потяга.

Ян завжди був там, де Спокуса.

Спокуса… Так ми охрестили найвищу скелю на узбережжі. Дев'яностодвометрова красуня у формі сльози. Горда і небезпечна, вона височіла над іншими скелями, як королева, бо порівняно з нею вони мали вигляд звичайних кам'яних уламків. Жодних несподіванок. Просто почет.

Спокусою було підійти до її краю і зазирнути в обличчя безодні. Спокусою було стрибнути з неї в океан, що шаленіє пристрастю. Спокусою було… спокусити Яна на її вершині, лягти поруч з ним на теплу кам'яну площадку і примусити скелю здригатися не від поштовхів океанських хвиль.

Я не вмію опиратися спокусі. Я ж казала, що я слабка.

Очі Яна навпроти моїх. Я цілую його очі.

– Я все знаю, Марго.

Його руки пестять моє волосся. Я цілую його руки.

– Я знаю, що для тебе я – тільки сон.

Губи Яна торкаються моїх пліч. Я цілую його губи.

– Я знаю, що ти живеш в іншому світі.

Щетина на його щоках дряпає шию. Я цілую його обличчя.

– Я знаю, що в тому світі тебе кохає інший.

Волосся Яна лоскоче мої груди. Я цілую його волосся.

– Я знаю, що в тому світі мене не існує.

Його живіт вдаряється об мій. Я цілую його живіт.

– Я знаю, що я не зможу без тебе жити.

Ноги Яна сплітаються з моїми. Я цілую його ноги.

– Я знаю, що я тебе кохаю.

Його стегна притискаються до моїх. Я цілую його стегна.

– Я знаю, що ти мене кохаєш.

Серце Яна б'ється коло мого. Я цілую його серце.

– Я знаю, що ми завжди будемо разом.

Його крик зливається з моїм. Я цілую його крик.

– Я знаю, що ти до мене повернешся.

Його тіло тане у моїх обіймах. Моє тіло тане у його обіймах.

Я всміхаюся йому. Прозора, мов океанська вода. Легка, мов океанська піна.

– Я знаю, що ми триватимемо вічність, Яне. – Я ступаю в безодню.

Потяг здригнувся від різкого поштовху і зупинився. Приїхали. Харків. Я розплющила очі, витерла солону океанську воду, яка чомусь зволожила обличчя, і визирнула у вікно. Костянтин стояв на платформі. Незнайомець. Чорний Незнайомець. Мій Чорний Незнайомець. Страшно? Ні. Анітрішечки. Взагалі, жодної емоції. Я спокійна. Я байдужа. Я знаю.

Костянтин допоміг мені зійти на платформу, але не опустив на землю, а вхопив на руки, притиснув до грудей і закружляв у божевільному вальсі. Його очі сяяли щастям. І Це була не радість зустрічі зі мною, а радість перемоги. Так, Костянтин був звитяжцем. Принаймні він так думав.

Чи я хотіла, щоб він так думав? Хіба це не одне й те саме?

Дорогою додому я заговорила першою. Так треба було. Я знала, що робила.

– Я йду від тебе, Костю. – Швидкість одразу підскочила до ста десяти кілометрів на годину. Добре. Молодець, Костянтине. Допоможи мені. Хоч раз на віку зроби те, що я хочу.