Чтение онлайн

І тоді я подивилася. Я подивилася на нього так, що він одразу зупинився. Сидячи на підлозі, я не зводила з нього очей, всіма силами моєї душі, бажаючи, щоб він закам'янів від мого погляду.

Я всміхнулася:

– Що, здивований? Ти помилився. Фатально помилився. Так. Я кохаю. Зізнаюся. Проте Сергій тут абсолютно ні до чого. Я кохаю зовсім іншого чоловіка, якого справді зовуть Яном. Це його справжнє ім'я, а не прізвисько. Його просто так звуть – Ян. І все.

Костянтин відступив на крок, пильно вдивляючись в моє обличчя. Я встала і підбігла до нього:

– Ну, дивися на мене, Костянтине! Ти ж у нас фахівець, ти знаєш, коли людина бреше. Зазирни мені в самісіньку душу і скажи, що я говорю неправду. Давай! Скажи: «Ти брешеш, Марго!» Ну, спробуй!

Декілька хвилин ми стояли, міцно притиснувшись один до одного. Тіло до тіла, погляд до погляду, наче герої німого кіно, охоплені наглою пристрастю. Нас же пройняв жах. Костянтин відштовхнув мене від себе і відвернувся. Я знов підійшла до нього.

– Не відштовхуй мене, Костю! Скажи, що ти зробив з Сергієм? – Він знов відвернувся, проте я забігла з іншого боку, вхопила його за плечі і запитала майже по складам:

– Що\ ти\ з ним\ зробив\, Кос\тю?

Він зустрів мій погляд:

– Який же я бовдур! Я думав, що ти його кохаєш. Ця думка була нестерпною. Сьогодні я стежив за тобою. Я бачив вас на вокзалі. Я бачив, як ти його обіймала. Я бачив, як він тебе обіймав. Я бачив усе. Його руки на твоїй спині. Я ненавидів його руки. Як він смів тебе торкатися??? Ти – моя. Ти належиш тільки мені! – Він боляче стиснув мої руки. – Хто той чоловік, Марго? Хто, до біса, такий цей Ян?

Я відштовхнула його від себе:

– Як ти можеш, Костю? Як ти тільки можеш розмовляти про це зараз?! Боже мій, ти взагалі людина чи ні? Я питаю, що ти зробив зі своїм сином, а тебе непокоїть, з ким я тебе зраджую? Ти хоч розумієш, що зараз відбувається? Бодай на мить забудь про те, що в тебе в штанях, забудь про цю твою вісь усесвіту і відповідай на моє запитання! Що ти зробив з Сергієм? – Він спробував притягнути мене до себе, і я дала йому ляпаса. Першого ляпаса в моєму житті. Він замахнувся, і я вдарила його ще раз. На біс. Костянтин опустив руку, відвернувся від мене і підійшов до вікна:

– У нас була розмова. Чоловіча. – Він говорив, не обертаючись. – Виникли деякі проблеми. Ми розв'язали їх. По-чоловічому.

Тепер я відвернулася від нього. Так ми й стояли. Спина до спини, а між нами – ціла кімната. Нарешті я наважилася на запитання, яке вже довго кружляло в моїй голові, відлякуючи всі інші думки:

– Ти… вбив…його? – Слова трьома свинцевими кулями впали на підлогу і покотилися до Костянтина.

– Ні. З ним все гаразд. Він у лікарні. Про нього подбають. Авжеж! Кому він розповідає? Коли з людиною все гаразд, її відвозять до лікарні, де про неї дбають?

– В якій?

– Друга невідкладна. Марго! Не ходи туди! Не треба, Марго! Тебе все одно не пустять! Вже запізно! Марго!

Проте я вже бігла сходами. До лікарні я дісталася за двадцять хвилин. Пішки. Точніше, бігом. Я бігла всю дорогу, повністю забувши про існування таких речей, як трамвай, тролейбус, метро чи таксі.

У приймальні панував хаос. Людей завозили і вивозили. Лікарі і медичні сестри метушилися бджолами з вулика. Я глянула на годинник – пів на десяту, підійшла до столика, за яким сиділа дівчина у білому халаті, років п'ятнадцяти на вигляд, і ретельно заповнювала якійсь бланк. Чому я підійшла саме до неї? У тому приміщенні вона була єдиною людиною, яка спокійно сиділа, а не рухалася зі швидкістю тридцяти кілометрів на годину.

– Вибачте, ви не підкажете, як я можу дізнатися про стан одного хворого?

Вона підняла голову і перелякано роззирнулася, доки помітила мене:

– Ви що, не бачите? У нас надзвичайна подія. Автопригода. Розбився автобус… багато людей… Всі зайняті, приходьте завтра. – Медсестра знов схилилася над паперами. Я зважилася на ще одну відчайдушну спробу:

– І в мене надзвичайна подія. Йдеться про дуже близьку мені людину. Це дуже важливо. Зрозумійте, не в кількості ж річ. Може, він саме зараз вмирає, а ми тут сперечаємося! Будь ласка, допоможіть мені! Я не зможу чекати до ранку. Я збожеволію. Мені б тільки дізнатися, як він.

Вона роздратовано глянула на мене:

– І бувають же такі нахаби! Прізвище? – Від несподіванки я затнулася і мало не назвала своє.

– Гм… Я… Яновський! Сергій Яновський.

– Коли поступив?

– Сьогодні. Гадаю, увечері.

Медсестра переклала якісь папери з місця на місце і, як я здогадалася, вже збиралася мені відмовити, коли її погляд упав на формуляр, з яким вона саме працювала.

– Так ось його картка! – Здивовано промовила вона і пробігла очима запис лікаря. – Пара синців, зламане ребро, незначний струс мозку, – прочитала вона вголос. – Оклигає твій коханий, вичухається. Не хвилюйтеся! – заспокоїла вона мене. – Трохи з руками у нас поваляється, проте зберемо! Наші лікарі і не таких рятували! Ми не з тих, хто раз, два і – ріжуть…

Я дивилася на неї і ніяк не могла управитися з м'язами обличчя, які вперто розтягували рот в ідіотську усмішку.

– Вибачте, – сказала я, всміхаючись. – Яке різати? Що ви таке кажете?

Медсестра у розпачі тицьнула мені картку прямо під ніс:

– Що я кажу? Те, що тут написано! Не я писала, а лікар. У хлопця множинні переломи кистей рук. Я сама його приймала! Милий такий. Молодий зовсім. З ним ще його батько був. Шикарний мужчина. З хлопцем усе гаразд, точніше, я хочу сказати, що все б нічого, якби не руки. Зовсім розтрощені. Вщент. Його батько ще казав, що то нещасний випадок – працювали на дачі, а стіна чи стеля (вже не пам'ятаю) впала прямо на хлопця. Здається, йому ще й не дуже дісталося, я хочу сказати, враховуючи ситуацію. От тільки ручки у бідолашного…

Я все ще тримала медичну картку у своїх руках. Здається, я знаю, що за стіна впала на Сергія. Його рідний батько. І винна в цьому я. Літери почали танцювати перед очима, слова розтягувалися і стягувались, немов пружини. В голові пульсувало: він наступав йому на пальці. Він топтав його руки, ніби вони були рінню чи сміттям під його ногами. Він трощив йому кістки своїми черевиками. Я згадала слова Костянтина: «Його руки на твоїй спині. Я ненавидів його руки».

Піднявши очі від картки, я встигла промовити: