Чтение онлайн

– Дякую, Сергію. Як в тебе справи?

– Помаленьку. Збираюся випустити компакт-диск.

Я всміхнулася:

– Яка приємна новина. Вітаю!

– Поки що нема з чим. А ти як, Марго?

– Добре, Сергію.

Він одвів погляд і засунув руки в кишені. Сховав, бо вони помітно тремтіли. Прекрасні чутливі руки скрипаля.

– Марго, може, зайдемо у якесь кафе, вип'ємо по чашечці кави, поговоримо? Обіцяю, більше ніяких сварок! Пробач мені. Я вже давно хотів перед тобою вибачитися. Того разу я поводився, як останній ідіот.

– Не треба, Сергію. – Я погладила його плече. – Я теж була, сказати б, на висоті. Я б залюбки посиділа з тобою, проте мушу йти. В мене… дуже багато справ.

Сергій не витримав:

– Це ж він отаке з тебе зробив? Так, Марго? Нічого не говори, просто кивни. Ні, навіть кивати не треба. Я й так все бачу. Його почерк. «Неповторний Яновський. Рука майстра. Оригінал. Початок двадцять першого століття». Він перетворив тебе на свою «червону мрію», пробач за каламбур, рожевих в нього ніколи не було. – Його трясло. – Все життя батько колекціонував жінок. Як картини. Створював другу Третяков-ку, доки знайшов тебе. Останній і найкращий шедевр. Перлина колекції. Марго, чому? Чому ти йому дозволила? Хоч, ні. Що я кажу? Я все розумію. Йому не можна опиратися. Він ні перед чим не зупиняється, він злий, він…

У словах Сергія було стільки гіркоти, що я не обняла його. Обняла й міцно притислася до його грудей, щоб своїм тілом зупинити цей потік. Так зупиняють кровотечу, закриваючи рану рукою. Він обняв мене у відповідь.

– Все буде добре, Сергію. – Я занурилася обличчям у світлу м'яку тканину його сорочки. – Зі мною, з тобою, з твоїм батьком. У цьому світі не буває поганих кінців. Ми живемо в часи хеппі енду. Все буде гаразд.

Ми постояли так кілька хвилин, близькі і водночас далекі. Потім я відступила на крок назад і стиснула його руку:

– Я неодмінно придбаю твій диск, Сергію. Впевнена, він буде бездоганним. А як же інакше? – Я спробувала всміхнутися, проте марно. – Я піду. До побачення.

Зараз ви, напевне, думаєте, що я мала б передбачити страхітливі наслідки цієї зустрічі. Згодом і я так думатиму. Але тоді в мені нічого не ворухнулося. Мій внутрішній голос мовчав. Він більше не озивався. Я сама його прогнала, пам'ятаєте?

Хочеться, дуже хочеться сказати, що весь день після зустрічі з Сергієм я відчувала у повітрі якусь напругу, щось недобре. Мовляв, і дзеркало розбилося, і на сонці були чорні плями, і ґави своїми пронизливими голосами накликали лихо, проте… Я обіцяла бути відвертою.

День був як день. Я дала собі лад, прибрала в квартирі, зібрала валізу для поїздки, приготувала обід. І вечір був як вечір. Я подивилася непоганий фільм по телевізору, а потім сиділа у кріслі і розмовляла з Алі. Все було, як завжди, доки у двері не постукали.

І тут я вже не збрешу, сказавши, що саме цієї миті я страшенно злякалася. Все, що сталося пізніше, і приблизно не злякало мене так, як цей звичайний стук у двері. Мені здалося, що саме це відчували люди під час війни, коли у їхні двері стукав листоноша з похоронкою у руці.

Три удари. Раз – і страх обійняв серце. Два – він міцно стиснув його у своїх обіймах. Три – підняв у повітря, як молодий молоду.

Я відчинила двері, не питаючи, як завжди: «Хто?» Так стукати міг лише випадок, який сповіщав про те, що він стався.

На порозі стояв Костянтин. Наші погляди зустрілися, і я зрозуміла, що він скоїв щось жахливе. Зрозуміла не з його очей, а з того, як він ховав їх.

– Чого ти стукаєш? Загубив ключі?

– Ні. Я… я забув про них. – Уникаючи мого погляду, він пройшов повз мене до вітальні, сів у крісло і почав розглядати свої руки. Від останнього мене морозом обкидало. Раптом світло лампи стало таким яскравим, немов під плафоном запалало нове сонце. Я хотіла її вимкнути, але Костянтин зупинив мене:

– Не треба.

Нічого не розуміючи, я підійшла до нього, сіла навпочіпки, намагаючись зазирнути йому у вічі.

– Костю, що сталося?

Він підняв голову. Його обличчя нічого не висловлювало – кам'яна маска. Голос теж був нейтральним. Таким голосом диктор телебачення читає новини.

– Я розмовляв сьогодні з Сергієм. Ми посварилися. Через тебе. Я знаю, що ти його кохаєш.

Однією рукою я обережно намацала під собою підлогу, сіла.

– Що ти говориш, Костю? Я не кохаю Сергія. Як тобі таке на думку спало?

Він відкинувся на спинку крісла і зміряв мене крижаним поглядом-оцінкою. Так адвокат дивиться на свого клієнта, намагаючись з'ясувати, бреше той чи каже правду. Для Костянтина я була брехухою.

– Як мені спало на думку? А тут і думати не треба! Я знаю. Ти кохала його весь цей час, щохвилини, щомиті, надаючи мені докази, які перетворили мої підозри на цілковиту впевненість. Пам'ятаєш, нашу першу ніч? Не на аеродромі, де красивого було мало, ні, а трохи пізніше, в моїй квартирі, біля каміна. Знаєш, чиє ім'я ти прошепотіла мені на вухо? Ян! «Я-я-яне!» – сказала, ні, простогнала ти! Розумієш, це важко переплутати з моїм ім'ям. Костянтин і Ян – є якась різниця? Гей, лінгвісте?! А пізніше, коли тебе намагався зґвалтувати той покидьок, якого ти потім так жаліла? Кого ти кликала? Мене? Та де там! «Яне!!!» – кричала ти так, що я подумав, він почує тебе навіть у Львові. Звичайно ж, Костянтин – поганий, він злий, він не врятував мене, ні! Він мало не вбив того хлопця, звірюка! Що далі? Далі ще цікавіше! Кожної спільної ночі, весь цей жахливий місяць ти мовчала, не казала мені жодного слова, повільно зводячи мене з розуму, проте що робилося вночі! Матінко рідна! Які вистави ти влаштовувала! «Ах, Яне, те… Ах, Яне, це… Ох, Яне, який ти…» Яне, Яне, Яне!!! Жодного разу ти не покликала мене! Жодного! Я тебе обіймав щоночі, але тебе немов не було зі мною. Ти була десь далеко, не в моїх, а в його, його обіймах! Я божеволів. День у день, ніч у ніч.

Я захитала головою. Так сильно, що волосся річкою розлилося плечима:

– Стривай, Костянтине! Стривай, будь ласка! – Він здивовано глянув на мене, ніби щойно згадав, що я теж тут, і теж умію розмовляти. – Костю, я розумію все, що ти кажеш. Все так. Ти маєш рацію, проте я ніяк не можу зрозуміти, до чого тут Сергій?

Костянтин скочив з крісла і заходив кругом мене. Коло за колом.

– Ах, ти не знаєш? – майже лагідно проговорив він. Потім спитав сам себе:

– Допоможемо дівчинці? Вона, виявляється, не знає! – І лише тоді звернувся до мене:

– Тільки не кажи мені, що весь цей час тобі було невідоме прізвисько мого сина! Ян. Похідне від «Яновський». Всі друзі кличуть його Яном. Я сам його інколи так називаю.

Я заплющила очі. Не може бути. Неможливо. Нереально. Неймовірно. Неприпустимо. Чому якийсь жалюгідний збіг має право вершити людські долі? Що він таке? Звичайна випадковість, яку можна прорахувати до мільйонної частки. Він ніщо! Математична формула. Купка знаків.

– Подивись на мене, Марго! Я хочу побачити твої очі! – Костянтин ходив кругом мене, розглядаючи мене, як якусь дивовижу.