Чтение онлайн

– Ви не розумієте! Він же скрипаль. Перший скрипаль в Україні. – Наступної миті мене поглинула темрява.

Бог ошукав людину, подарувавши їй пам'ять. У мене бездоганна пам'ять. Я пам'ятаю все. До найменших подробиць. А інколи так хочеться забути. Інколи хочеться стати вільною від Бога і його подарунків. Божевільною. Але не вдається, і життя триває.

Я отямилася на кушетці у великій білій кімнаті. Було дуже холодно і нестерпно тхнуло нашатирем. Джерелом огидного запаху була ватка під моїм носом. Я застогнала, і ватку забрали. В полі зору з'явилося обличчя Костянтина.

– Тобі вже краще, дівчинко?

Я сіла на кушетці. В голові паморочилося.

– Так. Іди до свого сина. Йому зараз набагато гірше, аніж усім нам. – Я спробувала підвестися, але раптом кімната стрибнула вгору, потім завалилася убік. Махнувши руками, я почала падати, проте Костянтин підхопив мене і притиснув до себе.

– Не вказуй мені, що робити, дівчинко. Я був у нього. Йому краще.

– Яка ж ти сволота, Костянтине! – Я спробувала відштовхнути його від себе. – Ти ж знаєш, що йому не може бути «краще»! Ніяк не може. Відпусти мене! Я піду в міліцію, я розповім усе: і про дачу, якої немає, і про те, хто був тією стіною, що розтрощила Сергію руки.

Він ще міцніше притиснув мене до себе:

– Нікуди ти не підеш. А якщо й підеш, тобі ніхто не повірить. Тебе там не було. Ти не свідок. З міліцією я вже все владнав. Сергій потвердив мої свідчення. Нема заяви – нема справи. Ти безсила, дівчинко.

Я відчайдушно спробувала відштовхнути Костянтина і щосили наступила гострим підбором на його ногу. Від несподіванки він заточився, не втримав рівновагу – і наступної миті ми покотилися по підлозі. Я намагалася вкусити його, а він закрив мені рота рукою, тоді я вигнулася і… вдарила його коліном у пах. Підло, я знаю, але ця гра вже давно перестала бути чесною. Костянтин теж вчинив підло.

Від його ляпаса я отямилася тільки на задньому сидінні машини. Мені вдалося сісти, тримаючись рукою за крісло водія. Машина їхала нічними вулицями. Щока палала. Я замислено потирала її. Мене ніколи в житті не били. І я ніколи не била. Не знаю, який факт дужче приголомшував. А, може, той, що все було так легко? Вдарити людину і отримати удар у відповідь виявилося дрібницею. Добряча доза адреналіну, і вся наша цивілізованість – яскраво розмальований паркан навколо зоопарку. Нічого більше.

Костянтин спостерігав за мною у дзеркальце. Побачивши, що я потираю щоку, він ніби мимохіть, завважив:

– Мені теж боляче.

Я не вагалася з відповіддю:

– Дуже на це сподіваюся!

Він не відреагував на мою ущипливість:

– Як почуваєшся?

– Дякую. Чудово. Набагато краще, ніж після першої непритомности. Гадаю, з часом це почне подобатися.

– Пробач мені, дівчинко. Я не мав жодного права тебе бити. В жодній ситуації. Мені дуже прикро.

Я заплющила очі. Боже, про що ми розмовляємо? Про що ми тут, до біса, балакаємо??? Ми можемо бодай на хвилину не думати тільки про себе? Згадати, що існують інші люди? Приємні люди. Милі хлопці. Сергій…

– До чого тут я, Костянтине? Яке я зараз маю значення? Ти знаєш, що ти зробив зі своїм сином, Костю? Зі своїм рідним сином?

Костянтин якийсь час мовчав, напружено вдивлявся в потік машин перед собою. Згодом сказав:

– Сергій одужає.

Я похитала головою:

– Ні, Костю. Не одужає. Сьогодні ти його вбив. Невже ти не розумієш? Його життя – це музика. Він ніколи не обіймав мене, крім того разу. Одного-єдиного разу та й то як друг. І він не кохав мене. Єдина жінка, яку він по-справжньому кохав, – це його скрипка. Тільки її він обіймав, тільки її жадав, для неї були створені його руки.

– Його вилікують. – Жодної емоції в голосі.

– Ні. Ти можеш мені не вірити, Костю, але я скажу тобі чисту правду. Сергія вже не врятувати. Його руки ніколи не будуть такими, як колись. Що ти йому готуєш? На що ти прирікаєш його своїм удаваним милосердям? Кожна хвилина нашої глибоко інтелектуальної розмови здається йому годиною, роком, бо він в агонії, Костю. Чуєш? Йому дуже боляче. Ти хочеш, щоб йому було боляче? Ти справді хочеш розтягнути цей біль якнайдовше? Нескінченні операції, нескінченні страждання і кілька років скаліченого життя? О – це твоє милосердя? Яке ж пекло ти готуєш йому своїм співчуттям!

Машина різко зупинилася. Я боляче вдарилася об переднє сидіння, проте не звернула уваги, говорила далі:

– Одне-єдине запитання, Костю. Чому? Заради всього святого, чому ти не вбив його одразу?

В машині запанувала тиша. Костянтин сидів, напружено дивлячись у темряву за вікном. Я вже й не сподівалася на відповідь, коли почула його тихий голос.

– Твоя мати мала рацію, Марго. Нема нічого страшнішого за чоловічу лють. Це я довів сьогодні. І нема нічого страшнішого за жіночу пам'ять. Це ти довела щойно. Молодець, дівчинко! Здібна учениця. А щодо твого запитання… Навіть така потвора, як я, бачить відміну між власним сином і собакою.

– Чому ж ти обійшовся людяніше з останнім?

– А це вже інше запитання, крихітко. Коло собаки нескладно удавати з себе героя, а коло рідного сина героєм потрібно бути. Я не герой, дівчинко. Я звичайний чоловік. І я кохаю тебе. Зараз навіть дужче, аніж будь-коли.

Мене занудило. Так сильно, що я нічим не змогла собі зарадити. Затуливши долонею рота, я стрілою вилетіла з машини до найближчих кущів.

Мене нудило довго, мо' з півгодини. І щоразу, коли я, радіючи, думала, що все вже минулося, судома знов корчила моє тіло. Весь цей час Костянтин тримав мене за талію, терпляче чекаючи, доки мені полегшає. Він не давав мені впасти. А потім зняв свою сорочку, щоб витерти моє обличчя. В нього, як завжди, не було серветок.

Решту дороги ми мовчали. Лише на сходах, перед дверима моєї квартири, Костянтин спитав:

– Тебе нудило від мене,Марго?

Хоч один раз у житті ти можеш не брехати? Можеш подивитися людині в обличчя і сказати правду?

Я повернулася до Костянтина і зустрілася з його поглядом:

– Від нас обох.

Тієї ночі я не могла заснути. Не знаю, кого я замучила більше: себе чи ліжко. Я лежала на купі зім'ятих простирадл і, ні про що не думаючи, спостерігала за грою місячного світла на стелі.