Чтение онлайн

— Бачив кого-небудь? — спитав Борисьо, поринувши поглядом у лісові хащі.

— Дядько Бурмило передавав тобі вітання, — засміявся Владлен. — Ще побачимо! А зараз давай попоїмо, бо я, здається, і вовка б з’їв — так виголодався.

Він вимкнув мотор, і сани плавно зупинилися. Лісова тиша ніби просочувалась і в кабіну. Товсті золотаві сосни обабіч дороги стояли непорушно, немов дослухаючись до чогось.

Зимовий день короткий. Після обіду хлопці проїхали, може, кілометрів з п’ятдесят, як почало сутеніти.

В полі, мабуть, ще було світло, а тут, в гущавині лісу, темніло з кожною хвилиною. До того ж понад лісом посунули важкі хмари. Владлен ввімкнув рефлектор, і деякий час їхали, мацаючи дорогу золотистим снопом електричного світла. Ліс насувався з боків чорними стінами, і хлопцям здавалося, що вони рухаються в тунелі.

Владлен втомився, підкрадалася дрімота. Дорога наче хотіла втекти кудись убік, і він кілька разів мало не зачепився за дерева.

— Ех, коли б оце й ти міг… — сказав він, позіхаючи.

Борисьо рвучко повернувся до нього:

— А хіба я не можу, чи ідо? Ану ж дай стерно!

— Е, це тобі не в полі! Там куди б не повели тебе сани, нічого не трапиться. А тут, брат, розіб’ємось. Мабуть, зупинимось і заночуємо. Завтра до обіду будемо там.

Він вимкнув мотор, сани зупинилися, світляний сніп розтав, і навколо зробилося тихо і темно.

Зобиджений Борисьо невдоволено сопів, поглядаючи на стерно. А Владлен умостився на задньому сидінні і незабаром заснув.

З глибини лісу долинало то протяжне завивання, то якийсь гавкіт або кугукання Аж не вірилось Борисьові, що десь там сяють зараз міста і селища, двиготять фабрики і заводи, націлились у небо гостроносі космічні ракети. Ех, коли б оце не ночувати отут, у лісі, то на ранок були б уже на космодромі! Ох і Владлен — “розіб’ємось”! Хіба Борисьо не може повертати стерно?

Борисьо пересів на місце водія, ввімкнув фару. Чудно було дивитися, як у світі клубо-чились сніжинки, м’яким пухом устилаючи дорогу. Оглянувся на Владлена — спить як убитий. Може, таки спробувати? Ну, що тут, проїхати кілька кілометрів і зупинитися — він і не взнає.

Рука сама потягнулася до вмикача. Задзижчав мотор, але Владлен не почув. Сани рушили. Борисьо в першу мить розгубився, а тоді оговтався і повів “Бурана” серединою дороги. Він може!

І яке ж то приємне почуття — вести машину! Не пасажиром їхати, а кермувати! Хочеш — зменшуй швидкість, хочеш — мчи швидше вітру. “Буран” слухняно підкоряється, сковзає по молоденькому сніжку безшумно, тихо, скрадається, паче пічний птах. От тільки метелиця все дужчає, і попереду колишеться суцільна снігова завіса. Борисьо міцно стискує стерно і все додає обертів пропелерові.

Раптом серед сніговиці Борисьо побачив величезного ведмедя. Звір біг просто на машину. Хлопця обсипало жаром. Що робити? Звертати ж нікуди, а якщо він стрибне — проламає кабіну… Та невже він не злякається?! Борисьо править мимо, на секунду бачить велетенську лапу, занесену для удару…

Різкий струс, тріск. Сани падають набік, зупиняються.

— Що таке? — схопився Владлен. — Що трапилось?

— Ведмідь! На нас напав ведмідь! Поштовхом хлопця викинуло із сидіння, і він тепер стояв на колінах, сповзаючи до две-рець.

Владлен ввімкнув рефлектора, повернув його спочатку вліво, потім управо. В яскравому світлі він справді побачив здоровенного ведмедя. Звір високо підніс лапу, та так і застиг. І на лапі, і на морді в нього лежить сніг. Ведмідь кам’яний, він просто прикрашає дорогу через заповідник.

— Ех, ти! — хитав головою Владлен, відкриваючи дверці. — Я ж тобі казав… Задавака! Базікало! Не навчиться, а береться…

Цілий день прововтузилися хлопці, доки замінили поламану лижу. Термос випорожнили за сніданком, в обід знищили рештки харчів, а надвечір їсти захотілося страшенно, аж пекло в животі.

Вирішили трохи перепочити в теплій кабіні, а вдосвіта рушити далі.

Борисьо довго не міг заснути, а коли заснув — наснилося, ніби він сидить дома за столом, їсть гарячі сардельки.

Коли його розбудив Владлен, він саме пив каву…

— Світає! — штурхав його Владлен. — Пора!

Борисьо прочумався, бачить, а Владлен уже розіклав сніданок! Хліб, масло, сир…

— Це мені сниться чи справді?

— Їж скоріше. Та знай, що мандрівники беруть з собою НЗ.

— Недоторканий запас? От здорово!

А в лісі зовсім розвиднілось. Попоївши, хлопці вирушили далі. І тільки тепер Владлен звернув увагу, що годинник на панелі показував другу ночі.

— Що таке? Чи годинник стояв? — здивувався він. — Надворі білий день, а він показує другу…

“Буран” мчав, як ракета. Нарешті він виніс наших мандрівників із лісу.

— Може, то Місяць зійшов? — невпевнено спитав Борисьо.

— Тепер Місяця не видно… Недавно ж була остання чверть…

Владлен наморщив лоба, ніби розв’язував

якусь складну задачу. Потім різко загальмував і зупинив “Бурана”. Прожогом вискочив на сніг.

— Ой Борисю! — загукав. — Скоріше, скоріше!

Він кричав, задравши голову вгору. Борисьо миттю вистрибнув з кабіни і собі подивився на небо. Подивився, та так і закляк, не в силі відірвати очей від величного видовища. Через усе небо від обрію до обрію проступала широка золота смуга. Вона все яскравішала і ось уже стала схожа на велетенську веселку, тільки що не різноколірну, а таку, як сонце.

— Це ж кільце!.. Навколо Землі!..

— Кільце! Ох і світить же здорово!

На радощах вони кинулись обнімати один одного. А коли перша хвиля радості пройшла, Владлен похитав головою:

— Спізнились… Таку історичну мить проґавили…

Він настроїв приймач, і з динаміка залунав дівочий голос:

— …Кільце навколо Землі створено! Особливо багато додаткового сонячного тепла одержать північні області. Сніжний покрив розтане, ночі будуть зовсім світлі…

Коли заграла музика, Владлен сказав: