Чтение онлайн

— Ввімкнути тут? — запитав Педро.

— Так. Ідіть сюди. Часу обмаль. Слухайте уважно. Я зайду в той циліндр. Ви закриєте мене. Все інше зроблять автомати. Коли над циліндром з’явиться червоний вогонь, ввімкнете на пульті важіль пуску пристрою. Електронні машини самі проведуть експеримент. А ви — втікайте. Але перед тим… натиснете оцей важіль.

— Що це?

— Він звільняє від контролю квантові машини. Пристрій буде накопичувати енергію без упину…

— Це ж може спричинитися до аварії? — сказав Педро.

— Я й хочу цього, — сказав Генріх. — Лабораторія вибухне. А хіба ви бажаєте залишити страшний винахід шратам і всяким іншим чорним тиранам? Щоб вони проникали в інші світи, щоб вони загрожували людству навіть крізь недоступні сфери?

— Я зроблю все, містере Уоллес!

— Прощайте. Або ні… Послухайте, Педро…

Генріхове обличчя наблизилося в темряві до студента, очі засяяли теплими вогниками.

— Педро… А чому б нам разом не піти? Ви не пожалкуєте. Це прекрасно, Педро! Ходімо, друже…

Педро рішуче похитав головою.

— Ні, містере Уоллес. Я не піду.

— Чому? Ви боїтесь?

— Ні. Але я син Землі. Вам треба йти. На вас чекає в антисвіті Люсі. А мені… скільки ще не зробленого на нашій планеті! Боротьба триває. І я буду тут, де вона найсильніше бушує. Я теж буду готуватися до проникнення в інші світи… Тільки не для себе, для всіх… Я хочу, щоб все людство могло бути прекрасним і сильним, щоб для всіх були відкриті світи майбуття! Ні, я залишаюсь. Прощайте, друже… Я вірю в вашу долю!

— Хай буде так. Може, ви й праві. Тоді слухайте мене. Ось тут, у сейфі, фотоплівки. На них всі основні записи конструкції пристрою, розрахунки, формули, теоретичні викладки. Заберіть їх. Я вірю, що в ваших руках це не пропаде. Ви знайдете, куди подіти такий скарб!..

— Спасибі, містере Уоллес. Я зроблю все…

Генріх обняв Педро, рішуче відстронив його, зайшов у отвір циліндра. Важкі двері зачинилися. Над циліндром спалахнув червоний вогонь.

Серце Педро забилося сильно, тривожно. Він зітхнув, стиснув зуби і рішуче поклав руку на важіль пуску пристрою…

………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………..

Педро поспішав до берега, де його ждав старий Хуан. За пазухою випинався згорток з фотоплівками, він дряпав груди, і студент на ходу підтримував його рукою.

А позаду скаженіла пожежа. Вона жерла руїни лабораторії, кидала міріади веселих іскор аж під хмари. Лунала сирена, тривожні крики, гуркіт моторів. Педро не звертав на те уваги. Він ще раз зупинився, озирнувся назад. Лабораторія горіла. Так мусив згоріти незабаром і весь світ брехні і омани, світ насилля і темряви.

Педро повернувся, пішов у пітьму. Він з сумом і ніжністю думав про Генріха, який в іншому світі, зовсім поряд, шукав свою любов, свою долю, серце своє. Він знайде Лю безумовно. Знайде обов’язково і ясноликого Геона, який знову відкриє для закоханих бодай на хвилю світ Великого Синтезу, світ Майбуття.

Сніг скрипів тонко, ну просто вигравав під ногами, наче Борисьо торкався смичком своєї скрипки. Повітря до того холодне, що ніби осколки скла впиваються в щоки. На віях осідає іней, а Борисьові хоч би що — іде собі, розмахує руками, дослухається, як витьохкує під ногами сніг.

Он і котедж, в якому мешкає Владлен. З вікон пада яскраве світло. Від нього іскриться припушений інеєм сад, наче викуваний із чистого срібла. От, здається, цокни металевою паличкою по стовбуру яблуньки, і весь сад задзвенить, забринить музикою.

Борисьо сходить на ґанок і чує дзвінок. Над дверима спалахують літери: “Просимо!” Двері відчиняються самі, і Борисьо заходить.

Хлопця зустріла Владленова мати — чорнява жінка в білому спортивному костюмі.

— Добрий вечір.

— Здрастуй.

— Владлен обіцяв мені допомогти з астрономії.

— Гаразд, тоді не роздягайся, а йди до обсерваторії, він уже там.

Владленова обсерваторія — невелика кругла башта — містилася посеред плаского даху. Вибравшись наверх, Борисьо відразу побачив, що купол башти розсунутий — значить телескоп дивиться на небо.

— Ти запізнився на сім хвилин. Чому? — сухо спитав Владлен, як тільки Борисьо зайшов до башти.

Борисьо похнюпився.

Владлен примирливо поклав хлопцеві руку на плече:

— Ну гаразд. Сьогодні ж у нас почалися зимові канікули, друже…

У Владленовому голосі хлопець відчув щось незвичайне.

— …Я гадаю, що під час канікул нам слід помандрувати. Якщо, звичайно, в тебе є бажання.

Борисьо усміхнувся. Чи є в нього бажання! Ну, а хто, скажіть, не хоче мандрувати? Шкода тільки, що мандрівники минулого уже повідкривали все, усе на Землі. На полюсах давно побудовано наукові станції, туристи, альпіністи і просто мандрівники побували на всіх гірських вершинах. А в другій половині XX сторіччя і в Антарктиці не лишилося жодної місцини, де не побувала б людина.

— А… куди ж ми вирушимо? — спитав Борисьо. — Може, спустимось як-небудь на дно океану?

Владлен з цікавістю поглянув на свого меншого товариша.

— Це — ідея… Але ж до океану дуже далеко, та й ніхто не дасть нам батісфери. Зрозумів? А на аеросанях можна рушати хоч зараз.

— А куди ж…

— Давай поїдемо до наших батьків!

— І побачимо космічні ракети? — від радості Борисьо аж підскочив.

— Еге, ракети. Через днів два вони стартують і тоді…

— Що тоді? — Борисьо вчепився руками у Владленову шубу. — А чи не можна й нам у ракету?..