Чтение онлайн

Коли я отямився, навколо був морок і фіолетове небо. Я згадав попередження Геона. Ми справді витратили всю енергію в світі синтезу і впали сюди, на дно антисвіту. Тіло позбавилось сили, свідомість затуманилася.

— Лю, — покликав я.

— Я тут, — почувся голос.

Я побачив її обличчя. Воно було змарніле, виснажене. Очі Люсі згасли, потьмяніли.

— Де ми? — запитав я.

— В якомусь приміщенні.

Сутінки навколо трохи розвіялися, ми побачили біля себе юрбу чорних істот. Вони тісною стіною оточували нас з трьох боків. А з четвертого бовваніло підвищення, на якому сиділа істота. Я намагався розібрати її риси, форму, але мені це не вдалося. Було тільки відчуття дисгармонії, жорстокості і невблаганної сили.

— Вам не вдалося втекти від мене, володаря, — прозвучав іронічний голос. — Тепер ви в моїх руках, люди сусіднього світу.

Ми мовчали. Голос чорної істоти на троні зміцнів, сповнився люттю:

— Чому ви не відповідаєте? Як ви потрапили знову сюди? Вас викинули з вищої сфери?

— Мовчи, Генріху. Не треба, — благально прошепотіла Лю.

— Цього тільки й можна ждати від них, — гримів Чорний Тиран. — Вони непостійні, як стихії. Найменше коливання енергії позбавляє істоту права перебувати в тій сфері. Кому потрібне таке абсурдне, непостійне існування?

Володар схилився наперед, і в його словах забриніли спокусливі нотки:

— Тільки в моїх володіннях буття стабільне, вічне. Мої піддані впевнені в своєму становищі, їм не треба безглуздого принципу вдосконалення. Ми визнаємо лиш принцип насолоди — єдиного стимулу існування. Ви зрозуміли мене, люди іншого світу? Залишайтеся тут. Добровільно. Ви будете щасливі. Ви разом з нами підете шляхом насолоди і руйнування. В руйнуванні — відчуття сили. А що є вище від сили — господаря світу? Ви побували в інших світах. Це допоможе вам бути моїми слугами в тих світах. Ви одержите все, що захочете. Ви досягнете такої могутності, про яку вам і не мріялось…

Що я міг відповісти Чорному Тирану після того, як торкнувся розумом і серцем високих, неймовірно прекрасних світів, куди прагнули у всі віки й епохи найкращі серця людей? Люсі пригорнулася до мене, поквапливо сказала:

— Генріху, не треба… Ти мовчи. Він безсилий що-небудь зробити. Ми наберемось сили, відновимо свою енергію, і його варта не втримає нас…

Чорний володар, напевне, почув слова Лю. Він випростався на своєму підвищенні і грізно крикнув:

— Вам не перехитрити мене! Вибирайте свою долю. Або станете моїми помічниками, або розлука. Я знаю — ти, чоловік, прибув сюди за оцією жінкою. Ти любиш її. Я маю можливість повернути тебе назад, у твій світ. А її я залишу тут. І ви назавжди розлучитесь. Вибирай!..

Краще згоріти у вогняному вихорі, краще пропасти в темряві небуття, ніж опуститися до найнижчого рівня — рабства духу. Я з викликом поглянув на Чорного Тирана. Він затремтів од гніву, і очі йому заблищали похмурим вогнем.

— Ти вибрав свій шлях, людино з іншого світу. Ти повернешся на свою землю і ніколи не побачиш своєї супутниці! Гей, слуги, візьміть його, зробіть, що я сказав!

Мене вхопили, одірвали від Люсі. Я бачив її простягнені руки, але нічого не міг вдіяти. Груба сила тягла мене геть від неї. Я відчув, що мене кидають у тісний, як труна, куб, закривають важким люком. Ніби крізь вату, востаннє почулося:

— Генріх… я ждатиму тебе…

І потім суцільна мла… тиша… небуття…

Байдужість оповила мене, згасали бажання. Ще десь у глибині свідомості промайнуло: а може, треба боротися? Може, ще є вихід?

Ні, нема сили. Пустота. Безнадія.

В безодні сприйняття заблищали зірочки фіолетового кольору, спалахнула вогняна пульсуюча квітка. Знову галюцинація? Звідки вона?

Я простягнув руки в пітьму. Куди мене посадили? Ні тверде, ні м’яке. Щось схоже на в’язку рідину. Вона охоплює мене невблаганними обіймами, тисне… А може, це марення? Може, це дивний, жахливий кошмар?

Загриміли громи. Потужний потік невідомої енергії закрутив мене, кинув у простір. В очі вдарило світло. Я побачив небо, сонце, море, відчув себе над землею. Я почав падати. І в останню хвилину свідомості зрозумів, що Чорний Тиран виконав свою погрозу — викинув мене в мій рідний світ.

Що було далі, ви знаєте, Педро. Якби не ви, то, певно, втопився б. Оце і все…

НАЗУСТРІЧ КОХАНІЙ

Уоллес замовк, знеможено заплющив очі. За стінами ветхої хатини гримів шторм, хвиля з стогоном розбивалася об скелястий берег, ніби акомпанувала вражаючій розповіді Генріха. В кутку заворушився старий рибалка Хуан, закашляв.

Студент Педро встав з ліжка, ніби прокидаючись зі сну. Він заходив по хатині, і разом з ним бігала, падаючи від ліхтаря, його тривожна тінь. Він розкуйовдив енергійним рухом чорне пряме волосся на голові, зупинився проти Генріха. Хвилюючись, сказав:

— Я не маю слів… Я вірю вам… Це грандіозно. Мабуть, інакше не може й бути. Але тепер треба про вас… про вашу долю. Що ви гадаєте робити?

— Не знаю, — кволо всміхнувсь Уоллес. — Я ще не думав.

— Еге, — раптом втрутився в розмову Хуан. — Ану, тихіше. Щось гуркоче…

Педро і Генріх принишкли. В шум шторму впліталися ясні звуки мотора. Старий рибалка кинувся до вікна, виглянув. Тривожно озирнувся.

— Еге. Це, видно, по вашу душу. Катер. На ньому два полісмени й один цивільний.

Генріх подививсь у вікно. Справді, з-за Чортової скелі вискочив великий військовий катер. Він прямував до берега. В світанкових сутінках можна було розрізнити на палубі три постаті. Двоє військових, а один у цивільному вбранні. Генріх впізнав його. То був Шрат. Як вони довідалися про появу Уоллеса? Невже хтось устиг сказати? Чи просто догадалися, коли почули про падіння людини з неба?

Педро суворо поглянув на Генріха, рішуче запитав:

— Ви поїдете з ним?

— Ні. Нізащо. Я не буду служити Шрату і його підлій зграї.

— Що ж ви гадаєте?

Генріх сумно подивився на молодого друга і тихо сказав:

— Я сам безсилий…

— Можете розраховувати на мене, — гаряче заявив Педро.

— Слово?

— Слово!

Педро міцно потряс суху, кістляву руку Генріха, запально сказав:

— Вас, безумовно, заберуть. Мене, можливо, також. Але, оскільки їх небагато, то нічого страшного нема.