Чтение онлайн

— Зачекаєте тут, — сказав Шрат.

Бліда Лю всміхнулася мені на прощання. В очах їй промайнув страх.

Двері зачинилися за нею.

Минуло кілька хвилин. Я стояв непорушно біля входу в головний зал, знетямлений, оглушений, безвільний. Потім до моєї свідомості дійшов смисл того, що сталося. Я кинувся до дверей, щоб відчинити їх, побачити Шрата, перешкодити йому проводити невідомий і страшний експеримент. Двері не відчинялися, вони були замкнуті. Вгорі спалахнув червоний сигнал, на маленькому екрані телевізора з’явилося Шратове обличчя. Він сухо сказав:

— Містере Уоллес! Заспокойтеся. Не будьте істеричною жінкою.

Я сів у крісло біля дверей, схопив на столику якісь журнали, почав розглядати їх, щоб забутися. Ні, забуття не було. Не могло бути. Там, поруч зі мною, за стіною рідна Лю, з нею експериментують, як з кроликом. Навіщо, навіщо було давати згоду?

Думка моя металася в збуреній свідомості, намагаючись розгадати таємниці Шрата. Я згадував натяки моїх колег, схеми блоків, які доводилося монтувати, співставляв це з роботами Шрата по гравітації і нічого не міг збагнути. Навіщо йому людина? Чому людина? Якщо це проблеми антигравітації, то можна експериментувати з речами. Що ж? Що?

Я відкинув геть журнали, несамовито забігав по коридору. Я міг би спокійно піти на смерть, на муки, на будь-який дослід, якби це стосувалося мене. А Лю… Ні, досить! Якщо експеримент закінчиться щасливо, ми й дня не залишимося на цьому проклятому острові. Непотрібно нам грошей, які добуваються ціною життя і здоров’я!

Скільки минуло часу, я не знав, не відчував. Може, десять хвилин, може, година, а може й три. Та ось, нарешті, відчинилися двері. На порозі з’явився Шрат. Я кинувся до нього. Лю за ним не було. Я поглянув професорові в обличчя. Його очі були дуже дивні. В них проглядав звичайний людський жаль. Професорове обличчя було червоне, губи міцно стулені.

Передчуваючи нещастя, я прошепотів:

— Чому не вийшла Люсі? Де вона?

Шрат кашлянув, опустив очі долу.

— Де моя Лю? — повторив я запитання, вже знаючи, що відповідь буде страшною.

— Будьте мужнім, містере Уоллес, — сказав Шрат. — Річ у тому, що наука…

Лють хлюпнула мені в мозок, залила очі. Що він говорить про науку, старий кретин! Для чого каже нікчемні, даремні слова, які нічого не змінять?

— Де Люсі? — ревнув я, хапаючи професора за лацкани піджака, ладен розтерзати його.

Шрат миролюбно одвів мої руки од себе, втомлено поглянув на мене. Тихо сказав:

— Люсі нема, містере Уоллес. Вона зникла…

Коли я отямився, Шрат стояв біля мене. Ми були в невеликій кімнаті, поряд з залом. Пахло якимись ліками. Побачивши, що я розплющив очі, професор сів поряд, закурив сигару. Важко зітхнувши, він сказав:

— Я винен! Треба було підготувати вас. Я не знав, що у вас слабкі нерви…

— Підготувати, — гірко прошепотів я. — До чого?

Шрат мовчав.

— Що сталося з нею? — знову запитав я. — Ви вбили її?

На Шратовому обличчі відбився щирий подив.

— Ви збожеволіли, містере Уоллес. За кого ви мене вважаєте? Чи ви маєте справу з середньовічними розбійниками?

— Тоді де ж Люсі? — нічого не розуміючи, простогнав я. — Чому ви говорите загадками?

— Я ж сказав — Люсі зникла.

— Що значить “зникла?” Вискочила у вікно, випарувалася чи розтала, мов шматок льоду? Що за ахінея?

— Не ахінея. Вона зникла з нашого світу… з наших координат…

— Поясніть точніше, — не витерпів я.

— Тепер скажу. Це необхідно. Експеримент зірвався. Вона, безумовно, винна сама. Я вам поясню, в чому річ…

— Але вона не мертва? — з якоюсь іскрою надії запитав я.

— Ні, — рішуче відповів професор. — Вона не мертва. Не мусить бути мертвою.

— Ви морочите мені голову!

— Аніскільки. Одну хвилинку терпіння. Зараз ви зрозумієте.

Шрат обрізав нову сигару, закурив. Дивлячись на сиві пасма диму, він почав говорити — лаконічно, уривчасто:

— Ви фізик, Уоллес. Вам відома, безумовно, теорія фізичного вакууму Поля Дірака. Порожнеча — це матеріальний фон, в який занурений наш фізичний Всесвіт. Проте порожнеча — це не відсутність матерії, а навпаки, її нескінченний потенціальний резервуар.

— Я читав про це.

— Тим краще. З цього припущення виникли гіпотези про античастки, антисвіти і тому подібні заманливі речі. Гіпотези почали підтверджуватись експериментально. Частки високих енергій вибивали з фону Дірака “дірки”, як їх назвав сам творець гіпотези. їх називали антипротонами, антинейтронами, позитронами. Висувалися припущення, що є цілі анти-системи з антисонцями, антипланетами, антижиттям. Про це говорили і фантасти, і вчені. Сподівалися відкрити такі антисистеми в майбутньому експериментально. Але дальший розвиток науки показав, що такі уявлення примітивні. Думаючи про антисвіт, ми будували його по звичайній фізичній моделі. Але Космос — не повторення однакових систем, не сума сонць і планет, а нескінченно складний, вічний процес еволюції. І той процес відбувається не на одному поверху, не лише на плані нашого Всесвіту…

— Тобто?

— Тобто на різних планах. Деякі російські вчені, а потім і західні, створили гіпотези в яких стверджують, що фон Дірака, або фізичний вакуум, — не інертна, нейтральна маса, не лише потенціал існувань, а реальний світ з матеріальними процесами, еволюцією і, може, своїм життям. Ці гіпотези — закономірні і необхідні. Принцип рівноваги вимагає цього…

— Я не розумію…

— Енергія світу тяжіє до стабільного рівня. Ентропія — тобто розсіяння енергії — була бичем всіх космологічних гіпотез. Якщо енергія розсіюється, значить, колись був початок цього процесу. Значить, був творчий акт.

Значить, вводиться телеологічна [2] причина, перст божий. Вчені не бажали цього. І будували найкарколомніші гіпотези, які нічого не пояснювали.

А тепер — справа набагато ясніша. Поряд з нами — існує інший Всесвіт. Це Всесвіт негативних енергій. Всесвіт античасток, антиречовини. Він розвивається по принципу зворотного часу по відношенню до нас. Ось чому він недосяжний для нашого світу. Лише на грані високих енергій — у фазотронах, в космічних процесах — античастки перескакують з того світу в наш, одразу ж зникаючи в спалаху анігіляції.