Чтение онлайн

— Доктор Келвін жодного слова не говорила про це.

— Просто вона ще не закінчила його вивчати. Ви ж знаєте її. Любить тримати все в таємниці, поки сама не відкриє її.

— Але вам вона сказала.

— Розговорилися якось. Я часто її бачу останнім часом. — Він спохмурнів, тоді широко розплющив очі. — Послухайте, Богі, ви нічого не помічали за нею останнім часом?

Богерт розплився у соромітній посмішці.

— Вона почала фарбувати губи, якщо ви це маєте на увазі.

— Та де в біса, я це знаю. Рум’яниться, пудриться, очі підводить. Ну й вигляд у неї! Але я не про це. Нічого певного я не можу сказати. Однак вона так говорить, ніби дуже щаслива. — Він подумав трохи і стенув плечима.

Богерт дозволив собі підморгнути, що як для науковця, якому за п’ятдесят, вийшло досить вправно:

— А може, вона закохалася? Еш знову заплющив очі:

— Ви з глузду з’їхали, Богі. Підіть поговоріть з Ербі. Я хочу трохи поспати тут.

— Гаразд. Не скажу, що мені подобається одержувати в робота консультації. Та й навряд чи він здатний давати їх.

У відповідь почулося хропіння.

Ербі слухав уважно, поки Пітер Богерт, засунувши руки в кишені, говорив з підкресленою байдужістю:

— Тут ось яка справа. Мені сказали, що ти тямиш у таких речах, і я запитую тебе більше з цікавості. Припускаю, що загалом моя лінія може мати сумнівні моменти, які доктор Ланнінг відмовляється прийняти. Отже, картина все ще лишається неповною.

Робот не відповів, і Богерт сказав:

— Ну?

— Я не бачу помилки, — Ербі вивчав похапцем накидані колонки цифр.

— Навряд чи зможеш ти щось додати до цього.

— Я й не пробую. Ви — кращий математик, ніж я, і… мені не хотілося б компрометувати себе.

Тінь самовдоволення промайнула в посмішці Богерта.

— Так я й думав. Тут справа серйозна. Забудемо це. — Він зібрав списані аркушики, викинув їх у сміттєпровід і повернувся, щоб вийти, але передумав.

— Між іншим…

Робот чекав. Здавалося, Богерту важко підібрати слова.

— Тут є дещо таке, що й ти, мабуть, зможеш….

Він замовк. Ербі тихо сказав:

— Ваші думки сплуталися, але немає сумніву, що вони стосуються доктора Ланнінга. Тут недоречно вагатися — як тільки-но ви заспокоїтеся, я дізнаюсь, про що ви хочете запитати.

Рука математика звичним рухом ковзнула по прилизаному волоссі.

— Ланнінгу незабаром сімдесят, — сказав він так, ніби цим усе пояснив.

— Знаю.

— I майже тридцять років він — директор заводу.

Ербі кивнув.

— Отже, — в голосі Богерта зазвучали чарівні нотки, — ти міг би знати, чи… чи не думає він іти у відставку. За станом здоров’я, скажімо, чи щось інше.

— Цілком, — тільки і сказав Ербі.

— Ну, а ти знаєш?

— Звичайно.

— Тоді… гм… не міг би ти мені сказати?

— Якщо ви запитуєте — скажу. — Робот був реалістом. — Він уже подав у відставку!

— Що?! — вихопилося з уст Богерта. Велика голова вченого подалася вперед. — Повтори!

— Він уже подав у відставку, — спокійно повторив робот, — але вона ще не вступила в силу. Він чекає, бачите, поки не вирішиться проблема… гм… зі мною. Після цього він готовий передати обов’язки директора своєму наступнику.

— А його наступник? Хто він? — видихнув Богерт.

Він впритул став перед Ербі, а його очі, як заворожені, вп’ялися в безпристрасні червонуваті фотоелементи, що слугували роботові очима.

— Майбутній директор — ви, — прозвучала некваплива відповідь.

Обличчя Богерта враз полагіднішало, напругу змінила скупа усмішка.

— Це — приємна новина. Я сподівався і чекав на це. Спасибі, Ербі.

Пітер Богерт просидів за письмовим столом до п’ятої години ранку, а о дев’ятій знову був на роботі. Один за одним він вихоплював довідники з полиці над столом, проглядав їх, ставив на місце… Купка сторінок з готовими розрахунками росла мікроскопічними темпами, зате на підлозі утворилася ціла гора зім’ятих списаних аркушів.

Рівно ополудні він перевірив останню сторінку, протер червоні від утоми очі, позіхнув і потягнувся.

— З кожною хвилиною важче. Хай йому біс!

Обернувшись на скрип дверей, Богерт кивнув Ланнінгу, що зайшов до кімнати. Похрускуючи пальцями, директор окинув поглядом розгардіяш у кімнаті і спохмурнів.

— Новий напрямок? — запитав він.

— Ні, — була задерикувата відповідь. — А чим кепський старий?

Ланнінг не потурбувався відповісти. Лише удостоїв побіжним поглядом останню сторінку з розрахунками, що лежала на столі.

— Келвін говорила вам про робота? — запитав він, прикурюючи сигару. — Це — математичний геній. Надзвичайно цікаво.

Богерт голосно пирхнув:

— Так, я чув про це. Але хай краще Келвін займається своєю роботопсихологією. Я перевірив Ербі в математиці. Він ледь справляється з обчисленням.

— Келвін так не вважає.

— Вона божевільна.

— Я так не вважаю. — Очі директора зловісно звузилися.

— Ви? — голос Богерта став твердим. — Про що ви говорите?

— Я перевіряв його цілий ранок. Він може такі фокуси виробляти, що вам і не снилося.

— Хіба?

— Не вірите! — Він вийняв з кишені аркуш паперу і розгорнув його. — Це не мій почерк, правда?

Богерт зупинив погляд на аркуші, всіяному великими, незграбними цифрами.

— Це Ербі писав?

— Так! Якщо ви помітили, він працював на швидкість над інтегруванням вашого двадцять другого рівняння. I він, — Ланнінг постукав жовтим нігтем по останньому рядку, — дійшов такого самого висновку, що й я, але в чотири рази швидше. Ви не мали права знехтувати ефектом Лінгера при позитронному бомбардуванні.