Чтение онлайн

Донован розгублено мовчав. Роботів не було.

— А ми їх часом не завалили? — тремтячим голосом промовив Донован.

— Спускаймося вниз. I не питай, про що я думаю. — Пауелл швидко поповз назад.

— Майку! Донован зупинився:

— Що там іще?

— Стривай! — В навушниках чулося хрипке уривчасте дихання Пауелла. — Майку! Ти мене чуєш, Майку!

— Я тут. Що таке?

— Нас завалило. Покрівля впала не там, де були роботи, а біля нас. Від струсу завалилася.

— Що? — Донован знову поповз нагору й наштовхнувся на тверду перешкоду. — Посвіти-но.

Пауелл увімкнув ліхтар. Та навіть і миша не прошмигнула б крізь завал — там не було жодної щілини.

— Що ж тепер робити? — тихо сказав Донован.

Деякий час вони марно силкувалися відсунути брилу, що загородила вихід. Потім Пауелл спробував розширити отвір. На мить він навіть підняв променевий пістолет. Але в такому обмеженому просторі спалах його був би просто самогубством, і Пауелл знав про це. Він сів.

— Знаєш, Майку, — сказав він, — ми справді все зіпсували. Так і не дізналися, що відбувається з Дейвом. Задум був добрий, але він обернувся проти нас.

В голосі Донована вчувався сум.

— Не хотілося б тебе засмучувати, друже, але, крім невдачі з Дейвом, ми ще й у пастку потрапили. I якщо не виберемося звідси, друже, нам смерть. Смерть, ясно! Скільки у нас лишилося кисню? Не більше, ніж на шість годин.

— Я думав про це. — Пальці Пауелла потяглися до своїх багатостраждальних вусів, але наштовхнулися на прозорий гермошолом. — Звичайно, якби ми могли покликати Дейва, він швидко відкопав би нас. Але після такої критичної ситуації, яку ми підстроїли, він, мабуть, знову схибнувся і зв’язатися з ним по радіо годі.

— Здорово, правда?

Донован підповз до отвору й примудрився втиснути туди голову в гермошоломі. Вона ледве проходила.

— Гей, Грегу!

— Чого тобі?

— А що коли Дейв наблизиться до двадцяти футів? Він одразу ж отямиться. I це нас врятує.

— Звичайно, але де він?

— Внизу, в штреку. Далеко внизу. Ради бога, припини сіпати мене, поки не відірвав мені голови. Я тобі поступлюсь місцем, подивишся.

Пауелл змінив Донована й втиснув голову в отвір.

— Ми здорово бабахнули. Подивись на цих телепнів — чистий балет.

— Тільки без коментарів. Вони наближаються?

— Ще не можу сказати. Вони надто далеко. Зачекай трохи. Дай-но мені ліхтарик, спробую привернути їхню увагу.

Через кілька хвилин він облишив подавати сигнали.

— Безуспішно! Вони, мабуть, посліпли. О-о! Рушили сюди! Ніколи б не подумав.

— Слухай, дай мені подивитися! — гукнув Донован.

Трохи пововтузившись, Пауелл сказав: “Гаразд”, і Донован змінив його.

Роботи наближалися. Попереду, високо підіймаючи ноги, крокував Дейв. За ним в’юнилися шість “пальців”.

— Що вони роблять, хотів би я знати, — здивувався Донован. — Схоже на Віргінську кадриль, [2] а Дейв — на мажордома. Ще ніколи такого не бачив.

— Облиш свої коментарі, — буркнув Пауелл. — Вони ще далеко?

— П’ятдесят футів, і йдуть сюди. Ми будемо вільні через п’ятнадцять хви… Егей-гей! Гей!

— Що сталося? — Минуло кілька секунд, поки Пауелл оговтався від дивних вокальних вправ Донована. — Вилізай, дай і мені подивитися. Не будь свинею.

Він намагався відтягти Донована, але той вперто відбрикувався:

— Вони повернули назад, Грегу! Уже віддаляються. Дейве! Гей, Дейве!

— Чого надриваєшся, дурню! — крикнув Пауелл. Звук тут все одно не проходить.

— Тоді вдар по стіні, — задихано сказав Донован. — Візьми камінь і бий, щоб викликати вібрацію. Треба якось привернути їхню увагу, Грегу, інакше пропадемо тут.

Він замолотив по каменю, як божевільний.

— Стривай, Майку, стривай, — тряс його Пауелл. — У мене є ідея! Клянусь Юпітером, саме час вдатися до простого рішення, Майку!

— Що ти хочеш? — Донован знову втиснув голову в отвір.

— Пусти мене туди, швидше, поки вони далеко не відійшли.

— Що ти збираєшся робити? Гей, що ти хочеш зробити з цим детонатором? — Він схопив Пауелла за руку, але той рішуче випручався.

— Хочу трохи постріляти.

— Навіщо?

— Потім поясню. Побачимо спершу, чи щось вийде. Якщо ні… Тікай з дороги і дай мені вистрелити!

Мерехтливі вогники роботів віддалялися, ставали дедалі меншими. Пауелл ретельно прицілився і тричі натиснув на спусковий гачок. Тоді опустив ствол і тривожно втупився вдалину. Один допоміжний робот упав! Тепер було видно лише шість постатей з мерехтливим відблиском.

— Дейве! — невпевнено гукнув у мікрофон Пауелл.

Після невеличкої паузи почулася відповідь:

— Шефе? Де ви? У мого третього помічника розірвало груди. Він вийшов з ладу.

— Не звертай уваги, — сказав Пауелл. — Нас завалило під час вибуху. Тобі видно наш ліхтар?

— Видно. Зараз буду там. Пауелл сів і розслабився.

— Отак, друже.

— Усе гаразд, Грегу. Ти переміг, — тихо проказав Донован, і в його голосі забриніли сльози. — Низько кланяюсь тобі в ноги. А тепер розкажи до пуття про все, що сталося. Тільки не вигадуй.

— Гаразд. Річ у тім, що ми випустили з уваги найсуттєвіше — як завжди. Ми знали, що справа тут — в особистій ініціативі і що це завжди відбувається в критичних ситуаціях. Але ми дотримувалися думки, що вона настає після спеціальної команди. А чому це неодмінно має бути якась спеціальна команда?

— А чому б і ні.

— Слухай сюди. А якщо це певний тип команд? Які команди вимагають найбільше ініціативи? Які команди могли віддаватися у критичних ситуаціях?

— Не тягни, Грегу! Кажи!