Чтение онлайн

Пауелл не знав навіть, як до нього звернутися. Його серійний номер був ДВ-5-2, але так називати його було незручно. Нарешті він знайшов вихід.

— Послухай, друже, — сказав він, — я тебе попрошу трохи помізкувати, а тоді ти повернешся до свого шефа.

“Палець” незграбно кивнув головою, не витрачаючи свої обмежені розумові здібності на зайві розмови.

— Останнім часом, — сказав Пауелл, — твій шеф уже чотири рази відхилявся від заданої програми. Ти пам’ятаєш ці випадки?

— Так, сер.

— Він пам’ятає, — сердито буркнув Донован. — Я тобі кажу, що це дуже кепсько…

— Піди проспись. Звичайно ж, “палець” пам’ятає. З ним усе гаразд.

Пауелл знову повернувся до робота.

— Що ви робили в кожному такому випадку? Я маю на увазі всю групу.

“Палець” відповідав без ентузіазму, ніби виконував команди свого механічного мозку, і його розповідь була схожа на завчений урок.

— Першого разу, — сказав він, — ми розробляли тверду породу в тунелі № 17 горизонту Б. Другого разу кріпили покрівлю, яка загрожувала обвалом. Третього разу готували точно спрямований вибух, щоб під час того вибуху не зачепити підземної тріщини. Четвертого разу це було якраз після невеликого обвалу.

— Що відбувалося в таких випадках?

— Важко сказати. Надходила команда, але, перш ніж ми могли її прийняти й осмислити, подавалась інша команда — марширувати тим чудернацьким способом.

— Навіщо? — гаркнув Пауелл.

— Не знаю.

— А яка була перша команда?.. — втрутився Донован. — Та, на зміну якій надійшла команда марширувати?

— Не знаю. Я усвідомлював, що дається команда, але не встигав прийняти її.

— Ти міг би нам розповісти ще щось? Щоразу була та ж сама команда?

“Палець” зажурено похитав головою:

— Не знаю.

Пауелл відкинувся на спинку крісла.

— Гаразд, можеш іти до свого шефа.

“Палець” вийшов з видимою полегкістю.

— Небагато дізналися ми за цей час, — сказав Донован. — Це був справді змістовний діалог. Схоже, що і Дейв, і цей недоумкуватий “палець” щось затівають. Надто багато вони і не знають, і не пам’ятають. Ми не можемо довіряти їм, Грегу.

Пауелл скуб вуса.

— Знаєш, Майку, якщо ти ще скажеш якусь дурницю, я відберу в тебе і брязкальце, і соску.

— Гаразд. Ти в нас геній, а я лише бідний шмаркач. То на чому ми спинилися?

— Я пробував почати з кінця, з “пальця”, але нічого не вийшло. А тому ми знову повинні починати спочатку.

— Ти велика людина! — захоплено вигукнув Донован. — I як усе просто! А тепер, маестро, поясніть усе це нормальною людською мовою.

— Для тебе було б краще перекласти на дитячий лепет. Гадаю, що передусім слід з’ясувати, яку команду подає Дейв, перед тим як втратити пам’ять. Це може бути ключем до таємниці.

— I як ти думаєш це з’ясувати? Ми не можемо підійти близько до нього, бо коли ми поруч — з ним усе гаразд. Вловити команду по радіо ми також не можемо, оскільки вона передається через позитронне поле. Отже, все це разом виключає можливість дізнатися про команду як зблизька, так і здалеку. Шансів у нас — нуль.

— Це якщо брати до уваги пряме спостереження. Але ще дедукція.

— Що?

— Працюватимемо позмінно, Майку. — Пауелл невесело всміхнувся. — На екрані будемо спостерігати за кожним рухом цих сталевих бовдурів. I коли вони почнуть викидати коники, ми побачимо, що сталося безпосередньо перед цим, і визначимо, яка була команда.

Донован аж рот відкрив. Він так і сидів цілу хвилину, а тоді пригнічено озвався:

— Я подаю у відставку. З мене досить.

— У тебе є ще десять днів. Придумай щось краще, — стомлено порадив Пауелл.

Вісім днів Донован намагався придумати щось краще. Вісім днів через кожні чотири години він змінював Пауелла й утомленими, затуманеними очима спостерігав, як на темному тлі рухаються металеві, з тьмяним полиском, постаті. I вісім днів, у перервах між чотиригодинними змінами, він проклинав “Юнайтед Стейтс Роботс”, моделі ДВ і день, коли він народився.

А на восьмий день, коли на зміну йому прийшов з важкою головою і заспаними очима Пауелл, Донован підвівся й, ретельно прицілившись, шпурнув важку книгу прямо в центр екрана. Пролунав дзенькіт розбитого скла. Пауеллу аж дух перехопило від несподіванки.

— Навіщо ти це зробив?

— Я не збираюся більше за ними стежити, — майже спокійно сказав Донован. — Залишилося два дні, а ми досі нічого не знаємо. ДВ-5 — жалюгідний недоносок. Він п’ять разів зупинявся на моїх змінах і тричі на твоїх, і все одно я не знаю, яку команду він давав. I ти не знаєш. Я не вірю, що ти взагалі зможеш дізнатися, бо в тому, що я не зможу, я впевнений.

— Клянуся космосом, як це можна спостерігати одночасно за шістьма роботами? Один махає руками, другий дригає ногами, третій удає з себе вітряка, четвертий вистрибує як божевільний. А ще два… дідько їх знає, що виробляють. А потім усі зупиняються. Грегу, ми щось не те робимо. Ми маємо бути біля них. Треба спостерігати їх з такої відстані, щоб видно було деталі.

Запала напружена тиша. Пауелл порушив її:

— Еге ж. I чекати, поки з ними щось станеться протягом цих двох днів.

— Хіба звідси краще спостерігати?

— Тут затишніше.

— Он як… Зате там можна зробити таке, чого не зробиш звідси.

— Що ти маєш на увазі?

— Можна їх зупинити в слушний момент, а тим часом подивитися, що вийшло з ладу.

— Яким чином? — насторожився Пауелл.

— Додумайся, ти ж у нас голова. Постав собі кілька запитань. Коли ДВ-5 виходить з ладу? Що розповів тобі “палець” про це? Коли мав статися або стався обвал, коли треба було дуже точно розрахувати спрямований вибух, коли попався надзвичайно твердий шар породи.