Сліди СС
Шрифт:
… Уночі в коридорі загупало, і до кімнати Генрієтти увірвався наглядач.
— Збирайся! — загорлав, зірвавши з дівчини ковдру.
У Генрієтти обірвалося серце. Отже, мадам дотримала свого слова: на неї чекають кишла Центральної Африки!
— Я ні куди не піду, ваша мадам не має права…
— Я тобі покажу право! — скинув її з ліжка наглядач. — Одягайся чи підеш так?..
Генрієтта знала: у «Грайливих лялечок» не кидають слів на вітер, і одягла халат. Усе одно вона не скориться, що б не чекало на неї. Вже тиждень, як їй давали лише хліб та воду, два рази в присутності мадам сікли різками, вона покусала собі пальці від ганьби та відчаю, але не скорилася. А як інші?
Тоді, невдовзі після того, як більшість дівчат з їхньої партії скорилася перед мадам Блюто, Генрієтту перевели до окремої кімнати, і вона не знала, що трапилось з іншими дівчатами. Мадам казала, що всі вже підписали зобов'язання і виходять до клієнтів, вона приводила до неї Жюстину й ще деяких дівчат, пишно вбраних, підмальованих і з модними зачісками. Ті посміхалися їй трохи винувато, та Генрієтта не хотіла їх слухати, кричала, лаялась, Блюто била її по щоках і замикала знову.
І ось нарешті здійснила свої погрози.
Генрієтта вийшла в темний коридор. Вирішила: вона не дасть знущатися над собою, зрештою, краще вже вмерти…
Перед під'їздом стояв фургон. На нього сперлася Мелані, поруч курили полковник і мадам Блюто. Мадам казала полковникові:
— Якщо у вас виникнуть ускладнення, повертайтеся до рудого…
Грейт не дослухав, обернувся до дівчат.
— Швидше! — вказав на фургон.
Наглядач вштовхнув Мелані і Генрієтту в машину. Там уже сиділа ще одна дівчина з їхньої партії. Генрієтта притиснулася до Мелані, відчуваючи, що нема в неї зараз на світі ближчої і ріднішої людини.
— А мені казали, що ти… — не договорила. — Я не вірила, не могла повірити їм!..
— Сидіти мовчки! — наказав наглядач, та дівчата продовжували перешіптуватися, і наглядач був вимушений змиритися з цим.
— Ти бачила Жюстину? — запитала Мелані.
— Її приводили до мене. Вона спасувала перед мадам.
— Яка мерзотниця!
— Не треба так, просто вона слабкіша за нас.
— Нас, певно, продали.
— Звичайно, для чого б вивозили уночі, таємно, у фургоні, — мовила третя дівчина. — І все, що було раніше, дитячі забавки…
— Так, дитячі забавки, — ствердив наглядач, який, очевидно, прислуховувався, — і ви ще позаздрите іншим…
— Помовч! — обірвала його Мелані.
Наглядач засвітив ліхтарика. Щось хотів зробити, та передумав і відбувся погрозою:
— Приїдемо, ви в мене пожалкуєте!
— Дурень ти… — Мені вже нічого не страшно! — вигукнула Мелані, але притиснулася до Генрієтти, і та зрозуміла: хоробрість подруги — напускна, Мелані боїться, так, як і вона сама.
Фургон недовго їхав асфальтом, скоро його почало кидати на вибоїнах, потім — кілька крутих поворотів, і заскреготали гальма. Наглядач визирнув.
— Можна виходити, мадам? — запитав. Та буркнула щось і наглядач відчинив дверцята. — Швидше!
Фургон стояв серед якогось двору. Віддалік сірів двоповерховий котедж, а поруч починалася низька будова, що нагадувала гараж. Наглядач подзеленчав ключами, відімкнув двері двох боксів. До одного підштовхнув Генрієтту. Мелані і третій дівчині вказав на сусідній.
— Заходьте, курочки… — запропонував єхидно. — Тепер тут буде ваш курник.
Мадам Блюто постукала кулаком по капоту. Пригрозила:
— Перед далекою дорогою… даю вам три дні на роздуми… А потім вже буде пізно…
Вода все піднімалася і скоро почала лизати Анрі щоки. Савіль розплющив очі, повернувся горілиць. Хвиля накотилася, намочила волосся, і це остаточно привело його до тями. І все ж одразу не збагнув, де він і що трапилося. Близько, над самою головою — здається, простягни руку і дістанеш — зорі, блискучі й великі. Їх багато, вони мерехтять і рухаються. Анрі вперше у житті побачив, як рухаються зорі, пливуть кудись у простір, пливуть безупинно, і від цього паморочиться голова. Паморочиться й болить. У нього ніколи так не боліла голова, і, коли б не холодні ласкаві хвилі, можна було б збожеволіти.
Ліворуч темніла прямовисна стіна. Анрі довго розмірковував, звідки й для чого вона тут взялася, і раптом згадав. Від згадки зробилося ще терпкіше на серці: Анрі ледь не втратив свідомість, та примусив себе підвестися, хоч тіло й не бажало слухатися його.
Через силу зробив кілька кроків, сперся плечем на стіну й узяв велику каменюку. Можливо, вони вже спускаються сюди, щоб добити його — він боротиметься до останнього.
Минали хвилини, але жодний звук не порушував тиші — лише шуміло море, накочуючись на берег.
Анрі втомився стояти, сповз, тримаючись лівою рукою за стіну — права боліла й не слухалась. Підняв її трохи й поморщився від болю: мабуть, зламана. Підніс годинник до вуха — цокає. Вдивлявся довго, поки не розібрався у положенні стрілок. Невже справді третя ночі? Він вийшов із «Грайливих лялечок» десь о дванадцятій чи на початку першої… Може, несправний годинник?
Та годинник цокав нормально, і, нарешті, Анрі збагнув, що справді минуло мало не три години, як двоє з «Грайливих лялечок» напали на нього.
Але чому вони відважились на таке?..
Тепер Анрі згадав усе і з відчаєм глянув на прямовисну стіну. Йому не подолати її…
Згадав про Генрієтту. Ця згадка надала йому сили, і Анрі, не роздягаючись, зайшов по груди в океан. Це освіжило його, та й стіна звідси здавалася не такою крутою й страшною — Анрі рушив уздовж берега, сподіваючись знайти стежку, яка б вивела його на кручу. Ліз через каміння, брів по груди у воді, а то й плив. Але всі його зусилля були марні: берег усе так же нависав над водою крутими скелями, і, здавалося, нема їм кінця і краю.