Чтение онлайн

Швейцар одразу вийшов надвір і, певно, розчинився в темряві, бо комісар не побачив його на вулиці. Рушив попід парканом, з насолодою дихаючи свіжим нічним повітрям. З «саду тягло ароматом квітів, Бонне йшов повільно, посміхаючись, — згадував квіти, що росли попід материним домом. Раптом позаду загарчав мотор, світло від фар на секунду освітило вулицю, щось заскреготало.

Комісар метнувся до паркана, стрибнув на нього; поруч, мало не зачепивши Бонне, промчав лівими колесами по тротуару автомобіль, вильнув, з'їжджаючи на брук, і зник за рогом.

Комісар підтягнувся і перекинув тіло через паркан. Поповз поміж кущами, обдираючи обличчя колючками, і затаївся, витягнувши пістолет.

Нічого, тільки стрекочуть цикади…

Потім від «Сфінкса», не вмикаючи підфарників, повільно проїхав ще один автомобіль — Бонне здалося, що за кермом сидів Фріц. Отже, вони розкусили його, полюють за ним, і він щойно лише дивом не загинув під колесами машини. У вухах Бонне все ще стояв огидний скрегіт металу — так верещать автомобільні гальма, коли водій різко натискує на педаль.

Але для чого йому було гальмувати?

Бонне потер чоло долонею, засміявся і заховав пістолет. Сів просто на траву, спершись спиною об стовбур дерева. І це він, Люсьєн Бонне, комісар поліції, один із кращих паризьких детективів? Хлопчисько, піжон, неук, його ледь не одурили, нахабно, ганебно, а він ішов у пастку, витягнувши шию, як недосвідчене цуценя…

Виходить, вони одразу розкусили його і розіграли все, як по нотах. Звичайно, Шаттіх з Фріцом могли і прибрати його, та не схотіли зчиняти шуму — Інтерпол не прощає таких речей. Ось чому водій автомобіля, певно, швейцар «Сфінкса» останньої секунди натиснув на гальма. Коли б мав завдання розчавити Бонне, навпаки, дав би газу і збив би комісара.

Так, все логічно. Шаттіх довідався, хто насправді прийшов до «Сфінкса». Він і Ангель знають, для чого приїхав комісар Інтерполу в Танжер, і зробили все, щоб Бонне пішов хибним шляхом. Він — комісар, детектив з біс його зна яким досвідом — стояв за шторою і думав, що фортуна на його боці, а ці негідники, певно, дивилися на його ноги, які визирали з-під штори, і сміялися.

Леопольдвіль!

Що ж, гарна версія — він проковтнув наживку разом із гачком. Потім вони для певності підсунули йому Фанні і зрештою (чудовий хід конем) удали, що запідозрили його — дві зустрічі з Фріцом, коли він спочатку перешіптувався з кельнером, а потім наче ненароком показував на комісара очима швейцарові.

І останній акорд — інсценізація вбивства. Мовляв, Фанні проговорилась, і Інтерпол натрапив на слід дівчат, вивезених із Франції. І він би, як несосвітенний дурень, полетів завтра в Леопольдвіль, а Ангель, сміючись і потираючи руки, закінчив свої справи в Танжері, замів сліди — і шукай вітра в полі…

Бонне похитав головою. Якщо вони натрапили б на справжній слід, Ангель не побоявся б піти ва-банк — лежати б йому зараз розчавленому на бруківці. Комісар прикинув відстань від «Сфінкса» до місця, де він стрибнув на паркан. Достатньо, щоб набрати швидкість і збити людину…

Бонне обійшов віллу і переліз через паркан, який виходив на іншу вулицю.

Дубровський запропонував піти ввечері до клубу журналістів, та Анрі відмовився. Сказав, що має виконати термінове замовлення для свого тижневика. Бездіяльність пригнічувала його — пішов блукати приморськими кварталами, сподіваючись хоч трохи розвіятися. Та вийшло навпаки. Пісні і музика, що лунали з дешевих ресторанів, дратували — піймав таксі і вирішив теж поїхати до клубу журналістів, — не хотів вертатися до темного номера готелю.

Таксист закрутився вузькими звивистими вуличками й нарешті вискочив на центральну магістраль, залиту світлом реклами. Коли вже під'їжджали до клубу, Анрі раптом запитав шофера:

— Ви знаєте, де нічний клуб «Грайливі лялечки»?

Запитав так, без визначеної мети; ще секунду тому не було й гадки про це нічне кишло, і сам розсердився на себе, що міг подумати про таке, — вони домовилися з Бонне, і не було підстав порушувати домовленість, та якийсь біс уже вселився в нього, і він наказав шоферові:

— Відвезіть мене туди…

Анрі подумав про «Грайливих лялечок» тому, що клуб містився на відшибі, майже за містом, а комісар пішов сьогодні до «Дівчат у червоних панчохах».

Їхали хвилин із п'ятнадцять понад крутим берегом моря. Анрі бачив вогні кораблів, що стояли на рейді, чув шум прибою, та море і зіркова далечінь не заспокоювали.

Нічний клуб «Грайливі лялечки» маячив у парку поблизу берега — чотириповерховий білий будинок з освітленими вікнами. Поруч — стоянка автомобілів.

Анрі вийшов з таксі і впевнено попрямував до скляних дверей, за якими стовбичив швейцар у форменому кашкеті — кремезний чолов'яга, справжній викидайло, якими і уявляв собі Анрі людей подібних професій. Швейцар глянув на Савіля підозріло й не одступив з дороги.

Анрі, удаючи трохи підпилого, зупинився і сказав упевнено:

— Ти що, не впізнаєш? А-а… — засміявся, — я поголив бороду, і ти справді не можеш упізнати мене… — Витяг із кишені банкнот. — Але ти завжди впізнаєш це і напевно знаєш різницю між десятьма і п'ятдесятьма франками. Слухай, старий, чи є у вашому домі свіжинки?

Анрі підморгнув швейцарові, той жадібно зиркнув на п'ятдесятифранковий банкнот, але не взяв. Савіль спробував пригасити його підозру:

— Я ж старий клієнт!

Швейцар завагався, але не зрушив з місця.

— Не можу… Наказано пропускати лише за особливим дозволом мадам.

— Невже? — удав, що не повірив, Анрі. — Раніше ж не було такого. Для чого ці суворості?

— Наче не знаєте: нова партія…

У Савіля загорілися очі: а може, Генрієтта тут? Оговтавшись, пробуркотів: