Чтение онлайн

— Якщо пан комісар накаже, я зроблю це, — з готовністю запропонував Махмуд.

— І зіпсуєш мені всю обідню…

— Для чого ж? — засміявся той тихо. — Ніхто мене не помітить. Попід квітами можна проповзти, а потім заховатися за стіною.

— Але ж коли з дому помітять тебе, зрозуміють, що поліція стежить за ними, і подзвонять до «Грайливих лялечок». А це ой як не бажано… А в гаражі, можливо, нікого й нема…

— Не помітять! — запевнив Махмуд. — Пан комісар допоможе мені тільки перелізти через паркан…

— Зрештою, у нас нема іншого виходу, — зітхнув Бонне і почав спускатися з дерева.

Комісар не бачив, як повз Махмуд поміж клумб, бо лежав у кущах і прислухався. Якщо Махмуда помітять, зчинять галас… Та все було тихо, тільки сюрчали цикади одноманітно й нудно.

Минулої ночі Бонне ні на хвилину не заплющив очей, і зараз йому захотілося спати. Спати — і все! Він позіхнув. Боже мій, нормальні люди мають можливість завалитися в ліжко з прохолодними простирадлами чи простягнутися на дивані. Правда, і тут, під кущами, непогано і можна добре виспатися, тільки чому так надокучають цикади?

Махмуд з'явився раптово: Бонне не почув ані кроків, ані найменшого шелестіння, — просто якась тінь майнула поруч і поліцейський простягнувся біля нього. Вже з виразу його обличчя комісар зрозумів: щось трапилося.

Сон зняло, як рукою. Запитав:

— Там хтось є?

— Жінки…

— Ти бачив їх? Подав якийсь знак?

Махмуд засміявся тихо й задоволено.

— Я знаю жінок. Вони б зчинили галас, і були б самі неприємності. Я стояв і слухав…

— І що?

— Було погано чути. Вони розмовляли французькою, я добре знаю французьку — чи не так, пане? — та не розібрав… Одну з них звуть Мелані.

Бонне більше не вагався.

— Мелані… Мелані… — процідив крізь зуби. — Французьку дівчину замкнуто в гаражі… — перебіг до мотоцикла, увімкнув рацію. — Марван… Ви чуєте мене, Марван? Негайно наряд поліції! Садиба на дванадцятому кілометрі від «Грайливих лялечок». Ви зрозуміли мене, Марван? Як з пасажирами «форда»?.. Особняк на бульварі Наполеона? Ви молодець, Марван! Я певен, їх не випустять. В особняку є телефон? Ви розумієте мене з півслова, Марван, я ще раз вдячний…

Поліцейська машина прибула за годину. Махмуд знову переліз через паркан і відчинив ворота.

Бонне постукав у двері будинку. Високий марокканець вислизнув на ґанок. Забачивши поліцейських, кинувся назад, та комісар перегородив йому шлях.

— Спокійно! — тицьнув пістолетом у груди.

Той одразу підняв руки. Бонне обшукав його, витяг з кишені ключі,

— Хто ще є в домі?

— Я один.

— Телефон?

— Тут, у передпокої.

— А хто в гаражі?

Високий чоловік заметушився.

— Мадам покарала їх і наказала мені доглянути… Я не міг не послухатися, я служу в мадам Блюто… Якщо дівчатка вередують, мадам карає їх…

— Відчини! — простягнув йому ключі комісар.

— Але ж мадам гніватиметься, я можу зробити це лише в її присутності.

Бонне мовчки підштовхнув його, і наглядач більше не сперечався. Відчинив двері гаража і перший ступив туди.

— Світло! — скомандував Бонне.

Наглядач увімкнув світло. Вузьке приміщення з цементною підлогою. В кутку — дерев'яні пари з якимось лахміттям. Під ними — двоє дівчаток. Бонне поспішив заспокоїти їх:

— Поліція… Ми з поліції, не бійтеся нас…

Дівчата дивилися злякано. Певно, все ще не вірили.

Раптом наглядач, який на мить залишився за спиною комісара, рвонувся до виходу. Він устиг би вискочити й замкнути за собою двері, та посковзнувся, заточився і мало не впав. Комісар скрутив йому руки, клацнув наручники.

— До стіни! — наказав. — Обличчям до стіни. Не озиратися! — Покликав з будинку поліцейського. — Подивися за ним!

Лише тепер дівчата почали все розуміти.

— Ви справді з поліції? — зіскочила з нар висока, з запалими жовтими щоками.

— Комісар Бонне, — відрекомендувався той. — А ви не з партії, вивезеної літаком з Марселя?

Дівчата заплакали.

— Невже?.. Невже ви справді?.. Ми вже втратили останню надію…

— Чи знаєте Генрієтту Лейє?

— Боже мій, вона тут, поруч, — одна з дівчат вказала на стіну боксу.

Важкі дерев'яні двері, оббиті залізом, піддалися з трудом. Бонне рішуче переступив поріг.

— Ми з поліції, мадемуазель Лейє… — почав і осікся.

Кинувся вперед, витягаючи ніж. Невже вони запізнилися?

Дріт, на якому висіло тіло, не піддавався, комісар пиляв його, лаючись крізь зуби. Нарешті перерізав. Обережно поклав Генрієтту на підлогу, опустився поруч на коліна. Для чогось робив штучне дихання, хоча руки її вже були холодні. Зрозумівши, що все скінчено, підвівся і зняв капелюха. Дівчата в нього за спиною плакали. Бонне випровадив їх з боксу. Зрештою, йому не звикати до таких ситуацій. Було тільки шкода Анрі, якого встиг полюбити. Покликав поліцейського.

— Дівчат і цього, — кивнув на наглядача, — відправте до міста. Викличте лікаря. А ми — до «Грайливих лялечок».

Грейтова спальня була на другому поверсі. Він уже роздягнувся, та ніяк не міг заснути, перевертався з боку на бік, нарешті не витримав і підвівся. Глянув через вікно вниз — у Ангеля ще світилося, і Грейт просто в піжамі спустився до нього випити і побалакати.

Ангель сидів у глибокому фотелі під торшером і щось підправляв олівцем у малюнку на великому клапті білого картону. Ангелева пристрасть до малювання здавалася Грейтові хлоп'яцтвом, він відверто висміював це і зараз не втримався, аби не поглузувати.