Чтение онлайн

Володя зніяковів від несподіваного запитання. Що, власне кажучи, потрібно цьому білогвардійцеві? Для чого він розповідає про красу природи?

— Я бачу, що ви не обрали собі професії, — вів далі Лихолєтов. — Це справді дуже важко. Я раджу вам стати дослідником. Найкраще мати справу з природою: бути геологом, зоологом…

— А проте ви особисто вважаєте за найкраще мати справу з японською контррозвідкою…

Володя і сам незчувся, як вихопились у нього ці слова. Та Лихолєтов не чекав, що юнак може вжалити. Першу мить він навіть зніяковів, але вирішив сприйняти все як жарт.

— На жаль, трохи інакше стоїть питання, молодий чоловіче. Навпаки. Японська розвідка вважає за найкраще мати зі мною справу, а не я з нею.

Ае жарт не вийшов, і Володя відразу ж відповів:

— Самураї знають, хто їм чесно служитиме.

— Не будемо про це говорити. Кожний хоче їсти. Ваш батько служить більшовикам…

— Це велика честь для нього. Батьківщина наша…

— Е, покиньте це. Ваш батько…

— Не чіпайте мого батька!

— Мова саме про нього, молодий чоловіче. До речі, ви вдалися в батька. Як і він, любите жартувати. Та не в цьому річ. Ви повинні допомогти вашому батькові. Коли любите його, звичайно. Ваш батько… дуже хворий зараз…

— Тато? Що з ним?

— Він у тяжкому стані, до якого довела його впертість. Він відмовляється дати, деякі незначні відомості, потрібні для оформлення документів… Без яких не можна виїхати на батьківщину. Ось вам папір і ручка…

Лихолєтов вирвав із записної книжки аркушик паперу і простяг Володі автоматичну ручку з золотим пером.

— Пишіть батькові записку. Я продиктую. Зміст такий: «Тату, я тяжко хворий. Хочу негайно бачити тебе». Ось приблизно все.

— Ні, я не напишу такого, — пошепки відповів Володя. Йому перехопило дихання від самої думки, що він, Володя, має написати під диктовку ворогів брехливу записку батькові. — Не напишу! — повторив він, відсахуючись, наче від вогню, од простягненої йому ручки.

Лихолєтов, удаючи співчуття, похитав головою.

— Шкода мені, що ви не побачит вже ніколи блакитного моря, лісів, синього неба…

— Ось для чого ви розповідали мені перед цим про красу природи!

— Дурниці! Я співчуваю вам. Загинути в цій ямі, маючи всього сімнадцять років!

— Це краще, ніж стати зрадником!

— Банальні слова. Ваш батько — хворий.

— А батькові ви, мабуть, кажете, що хворий — я.

— Гаразд. Ми напишемо так: «Тату, хочу тебе бачити в цю останню свою хвилину…»

— Останню?

— Так. Коли не напишите записки, ми вас тут закопаємо живцем. І всі кінці у воду. Є таке розпорядження Інаби Куронуми.

Майнула думка: «А чому і справді не написати записки? Адже я дійсно хочу бачити батька. Ця записка буде йому за знак, що я живий». Проте Володя прогнав ці думки. Коли білогвардієць вимагає записки з такою настирливістю, напевно, тут щось не так. Батька хочуть обплутати.

— Нічого я не напишу.

— А коли так: «Тату, хочу тебе бачити. Завтра вже буде пізно». Як, молодий чоловіче?

— Ніяк. Я не напишу жодного слова.

— Ви не бажаєте батькові добра?

— Бажаю. Тому й відмовляюсь писати йому.

— А ось зараз побачимо, — враз схопився на ноги Лихолєтов. — Листа напишеш, не те що записку!

Він гукнув до когось за дверима, і в камеру ввійшли двоє поліцаїв. Білогвардієць моргнув їм, і вони накинули юнакові на шию вірьовку. Це були два японці — обидва низенькі й верткі, обидва зубасті, як щуки.

— Смерть прийшла, — сказав один з них Володі, — яму копай надо!

Вони потягли кінці вірьовки — кожний у свій бік. Біль різонув горло, дихання перехопило. Володя схопився руками за вірьовку і замотав головою. Ще мить, і він звалився додолу.

Володя схлипнув і розплющив очі.

— З днем народження! — почув він над собою знайомий голос Лихолєтова. — Адже ви вдруге народилися на світ. Воскресли з мертвих, щоб написати записку своєму батькові. Тепер ви справді хворий, отже брехні не буде, хе-хе…

Володя був мокрий. Коли він знепритомнів, його, мабуть, поливали водою. Він лежав долі на дошках. Два поліцаї підняли його і посадили на дерев'яний обрубок. Володя похитнувся, голова в нього йшла обертом.

— До чого доводить непослух старшим! — глузував Лихолєтов. — Зате добра наука. Батько чекає записки від сина, а він… Ось папір, ось ручка. Будь ласка, я допоможу.

Володя відсторонив папір.

— Не напишу! — прошепотів він, не в силі голосно вимовити слово.

— Напишеш, любий… напишеш, милий… — стримуючи лють, процідив крізь зуби Лихолєтов. — Бачу, що ти така ж бестія, як і твій батько. Я…

Він не встиг скінчити. Володя зібрав останні сили, піднявся і, враз розмахнувшись, ударив Лихолєтова кулаком в обличчя.

Поліцаї кинулись на юнака, як гієни. Вони били його, топтали ногами, шматували одежу. Володя знову втратив свідомість, а коли опритомнів, в ямі вже не було нікого. Бліде світло пробивалося крізь грати. Юнак зрозумів, що надворі день.

Спробував сісти. Від кожного руху боліло все тіло. Але він зціпив зуби і таки сів. І зненацька відчув велику радість, що не написав записки. Він переміг самураїв! Він наче виріс, змужнів. Тепер, після всіх катувань, йому нічого не було страшно. Він згадав, як ударив білогвардійця в обличчя.

«Заробив, гадюка. Щоб не шельмував батька!»

Він знову ліг, і лежав на дошках цілий день аж доти, поки в ямі не стало зовсім темно. І за весь час ніхто не навідався до нього, ніхто не приніс ні їсти, ні пити.

А спрага мучила нестерпно.

Багато передумав Володя за цей день. Згадав усіх рідних, згадав товаришів. Двічі починав плакати і плакав, тихенько витираючи сльози долонями. Було ж темно, і піхто нічого не міг побачити. Але народилося тверде переконання, що він не сам. На батьківщині обов'язково довідаються про все. І вирвуть, за всяку ціну вирвуть його з батьком з рук самураїв. Але для цього треба самому бути мужнім до кінця.