Чтение онлайн

Володя вирішив негайно йти далі на північ. Будь-що-будь, а він перейде прикордонну лінію. Він мусить це зробити, бо в полоні в японських самураїв залишився батько, який чекає визволення.

Цю прикордонну лінію Володя уявляв собі досить неясно. Він міг раптом опинитись у смузі кордону, навіть не знаючи цього. Юнакові загрожувала несподівана зустріч з японським прикордонним патрулем.

Володя йшов тепер з великою обережністю. Хто знає, може він уже в прикордонній смузі?

Зненацька хлопець спинився. Зовсім недалеко він почув звук, який змусив його серце швидко застукати. Юнак сховався за стовбур модрини і став визирати звідти сторожко й злякано…

Звук повторився… Це був брязкіт заліза. Потім зашипіла пара і почулися вигуки людей.

У тайзі йшла робота. Можливо, що це прокладали залізницю або будували нафтові вишки.

Володя стрімголов зірвався з місця і кинувся бігти в протилежний бік.

Він намагався бігти якомога безшумно, раз у раз озираючись і ловлячи вухом голос і далекий гамір. І вперше спало на думку Володі, що за три доби він пройшов, мабуть, зовсім небагато, і можливо, що пан Інаба Куронума з жандармами зовсім не так далеко, як він сподівався.

Щось дзвякнуло під ногою. Володя нахилився і з великою тривогою, не вірячи своїм очам, вдивлявся в блискучу річ із звичайної бляхи. Це була банка, порожня банка з-під консервів.

«Консерви? В тайзі?»

Володя крутив банку в руках, розглядаючи наліплену на неї етикетку японської консервної фабрики. Паперова етикетка була цілісінька, а бляха ніде навіть не поіржавіла. Значить, люди тут були недавно, зовсім недавно…

Юнак відчув небезпеку, далеко страшнішу за зустріч з дикими звірами. Що — звірі! Тут можна було сподіватися зустрічі з Лихолєтовим!

Юнак насторожено озирався. Кожну мить міг з'явитися ворог. Володя йшов, ховаючись за стовбурами дерев. Було таке враження, що юнак уже оточений і в який би він бік не подався, всюди потрапить на засідку.

Незабаром Володя почув щось схоже на сумовиту, одноманітну пісню. Вдалині майнула широка просіка.

Визираючи з-за стовбура, Володя побачив групу людей. Один з них виводив нескладний мотив, і тоді всі враз підіймали вгору кирки і били землю. Це було дуже схоже на російську «Дубинушку».

Робітники будували в тайзі дорогу. Певно, це мала бути вузькоколійка до лісорозробок або до нафтового промислу. Спини вилискували на сонці; здіймались і падали кирки.

Володя подався праворуч, щоб обійти галявину. Він перейшов лінію недобудованої ще вузькоколійки і знову взяв напрямок на північ, йому спало на думку, що дорогу, можлива річ, прокладали до кордону і що, мабуть, почалася вже прикордонна смуга.

Він ішов довго. В голові снувалися думки про кордон, який треба перейти обов'язково вночі.

Головне, щоб не впійматися, щоб знову не потрапити п руки японської контррозвідки. Головне — виконати батькове доручення, перейти кордон!

Замислившись, продирався Володя крізь гущавину І віч-на-віч зустрівся з людиною в сірій сорочці і в брудних сірих штанях.

Невідомий був узутий в дерев'яні черевики — гета. З-під коротких штанів визирали голі ноги, аж чорні від бруду. В руках у нього бовталося невеличке відерце з білою фарбою і квач.

Чорні очі невідомого з цікавістю оглядали Володю. Якусь мить обидва мовчали, вивчаючи один одного. Володя зрозумів, що це був японський робітник. Сизоокий, засмаглий і простоволосий, стояв він перед юнаком, мабуть, і сам збентежений з несподіваної зустрічі.

— Здрастуйте! — перший привітався японською мовою Володя.

Японець чомусь швидко озирнувся навколо і вже потім відповів на привітання.

— Хто ти? — спитав він у юнака. — Ти росіянин?

Володя мовчав. Робітник, певне, помітив, що юнак зніяковів. Він підійшов ближче, зазирнув Володі знизу в очі і пошепки сказав:

— Я знаю, хто ти.

Володя швидко глянув на японця.

— Я знаю, — провадив той далі. — Вчора на лісорозробки приїздив поліцай і всіх нас питав, чи не бачили ми молодого росіянина… злочинця, який утік з тюрми… Ні, ні, я знаю. Він говорив про тебе…

Володя бачив, що брехати немає ніякої рації. Навпаки, тут треба казати правду. Коли японець захоче його виказати — ніщо не допоможе.

— Так. Я з Радянського Союзу, — сказав юнак.

Японець пильно глянув на Володю.

— Я думав, що ти — з білих. Я не знав, що ти з Радянського Союзу!

На його обличчі ясно позначились тепер і радість і велика тривога. Він глянув на ноги юнака, на його стоптані вкрай черевики, з яких визирали подряпані, скривавлені пальці, на подертий одяг і клацнув язиком.

— Кепська справа, — сказав він. — Ти далеко не втечеш. Ти, мабуть, і голодний?

Володя розумів кожне його слово.

— Так, я голодний, — відповів.

Тоді японець ще раз пильно озирнувся на всі боки і подав Володі знак іти за ним.

Вони йшли годину чи дві. Попереду — японець, за ним — Володя. Японець устиг розповісти, що він — дроворуб, старшина артілі, що його звуть Окума і що сьогодні він білою фарбою ставив знаки на деревах, які завтра мають спиляти дроворуби.

Незабаром Володя почув свист і вереск механічної пилки, яка підтинала стовбур. Долинули голоси людей. Юнак стривожився.

— Не бійся, — заспокоїв Окума. — Хазяїна нема, прикажчика нема. Вони навідуються нечасто. А робітники не викажуть, вір мені, як ясному сонцю на небозводі. Я знаю своїх товаришів. Не бійся.

Він привів Володю в невеличкий дерев'яний барак.

— Наша артіль — двадцять чоловік. Усі живемо тут. Я — Окума. А ти?

— Іван, — відповів Володя. Це ім'я японцеві легше було вимовити.