Карафуто
Шрифт:
— Ви гадаєте, пане Куронума, що вони тремтять справді тільки від захоплення? — скромно запитав Іван Іванович.
— О, так! Палац скидається на фортецю, під товстими мурами вирито широкий рів з чорною водою…
— Чудово уявляю.
— Ви можете шкодувати, що не були в Японії. Адже не були — я вгадав?
— Не був.
— Чому ви не їсте ананасів? Коли б такий видатний учений був підданим імператорської Японії… Він жив би, як тідзі. Запевняю вас. І це дуже легко зробити. Хай ваша рука лише напише кілька слів…
— Послухайте, ви, здається, пропонуєте мені змінити громадянство? Чи, може, я не так зрозумів?
— Це не лише моя власна пропозиція… Вищі органи…
— Чоррт! Начальник поліції насмілився таке запропонувати? Зрадити батьківщину?!..
— Пан Інаба Куронума просить не ображатися, — простяг руку до ананаса перекладач. — Він вас дуже шанує. Ви людина високоосвічена… І додам від себе, пане геолог, що батьківщина — це умовність.
Дорошук здригнувся. Володя бачив, як праве віко в батька засіпалось — ознака стримуваного гніву.
— Звичайно — умовність для людини, яку народ вигнав за кордон… І яка продає свою пропиту честь кому завгодно.
Перекладач зблід.
— Сподіваюся, що це не на мою адресу, — враз прохрипів він, — і не на адресу пана Куронуми. Візьміть до уваги, що маєте справу з штабс-капітаном Лихолєтовим…
— Так би й раніше сказали. А я все думаю, де я вас бачив?
— Ви… мене колись зустрічали?
— Не вас, але таких, як ви.
Куронума, пускаючи синій дим з люльки, ближче присунувся до геолога і швидко заговорив. Штабс-капітан Лихолєтов переклав:
— Пан Інаба Куронума каже, що він родом з Вакаями, яка славиться самураями й апельсиновими садами. Отже, пан начальник поліцейської управи чудово розуміє, що таке батьківщина. Але й на батьківщині можна бути пасинком.
— Це пан Куронума каже про себе?
Лихолєтов швидко переклав і додав японською мовою кілька речень. Володя зрозумів, що штабс-капітан радив начальникові не панькатись далі і просто приступити до справи.
З робленою усмішкою, яка, певне, мала відобразити надзвичайно товариські й дружні почуття, Куронума поклав коротку руку на плече Дорошуку.
— Давайте розмовляти відверто. Я маю деякі повноваження, — промовив він.
— А саме?
— А саме… запропонувати шановному вченому Дорошуку прийняти японське підданство.
Стримуючи обурення й гнів, Іван Іванович відказав:
— Звичай чемних людей велить відповідати люб'язністю на люб'язність. Пан Інаба Куронума пропонує мені японське підданство, але я ніяк не можу запропонувати йому прийняти підданство моєї країни. Я не маю на це повноважень.
Начальник поліцейської управи різким рухом відсунув тарілку.
— Пан Куронума каже, — переклав його швидку мову штабс-капітан, — що його батько і дід поховані в Шіба-парку в Токіо, серед могил славетних героїв і князів Японії…
— Перекажіть панові Куронумі моє співчуття з приводу їхньої смерті…
— …і що мідний король Японії Фурукава — далекий родич панові Куронумі. Отже, панові начальникові поліцейської управи немає потреби міняти підданство…
Обидва — і Куронума, і штабс-капітан — замовкли, очікуючи відповіді. Люлька в Куронуми погасла, пучок волосся на голому черепі змокрів і прилип до лоба.
— Мій батько і мій дід, — відповів зовні цілком спокійно Іван Іванович, — поховані не в Шіба-парку, і мідний король Японії Фурукава не доводиться мені ні близьким, ні далеким родичем. І все ж таки я не маю ніякого наміру міняти підданство і висловлюю обурення з такої пропозиції… Я вимагаю негайно підправити мене з сином в СРСР!
Капітан Лихолєтов тихенько свиснув:
— В СРСР… Т-тю, батенька…
Куронума зрозумів, чого від нього хочуть.
— Повернутися в СРСР — це залежить зараз цілком від шановного пана геолога. Чи його слово щодо зміни підданства — останнє слово?
— Скажіть йому… Куронумі, що я зараз залишаю його домівку… Я не дозволю себе ображати.
Іван Іванович зробив різкий рух, маючи намір підвестись. Але Лихолєтов його затримав:
— Хвилинку. Зачекайте. Без дозволу пана Куронуми ви нічого не можете залишити.
— Що таке? Як? — схопився геолог. — Володю, ходімо звідси негайно!
— Хвилинку! — встав з-за столу Лихолєтов. — Ви нікуди не можете піти без нашого дозволу.
Іван Іванович скам'янів. Червоні плями проступили на його схудлому обличчі з гострими вилицями.
— Це ж що значить? Ми — полонені, чи що? На якій підставі?
Інаба Куронума, не встаючи з подушки, випростав стан і, креслячи пальцем у повітрі ієрогліфи, повільно проказав кілька речень. Лихолєтов, мружачи очі, як кіт, що передбачає щасливе полювання, переклав:
— Пан Інаба Куронума просить геолога Дорошука не забувати, що тут не пустеля, і не тайга, і не гірські відроги… Пан Дорошук перебуває на японській території. І особливо пан Куронума рекомендує не забувати тих обставин, що в Радянському Союзі переконані в загибелі «Сибіряка» і всіх, хто на ньому був.
— Отже?..
— Отже, ніхто не знає, де тепер перебуває пан Дорошук, і ніякої допомоги йому нізвідки чекати не доводиться.
Іван Іванович глянув на сина. Володя стояв поруч батька з плямами рум'янцю на щоках, в зіницях у нього світилися сухі вогники, нижня губа була міцно прикушена.
— Чуєш, Володю?
Володя мовчки кивнув головою.
Двері безшумно відчинились, і в кімнату ввійшов уже знайомий геологові офіцер Хірата. Він сказав кілька слів начальникові поліцейської управи. Володя зрозумів, що мова йшла про якісь відібрані речі. Інаба Куронума щось наказав, і Хірата, витягши з кишені хустку, складаний ножик і зелений м'яч, поклав усе перед начальником поліції. Це були речі, відібрані під час обшуку в Дорошука й Володі.