Чтение онлайн

Володя сіпнувся. Ніякого грузовика не було. Ніякого Куронуми. Все примарилось. Але нявчання повторилось. Це вже не омана. І знову загострились почуття, і очі зірко вп'ялися в темряву. Повернулась ясність думки. Недалеко був звір.

Юнак добре уявляв тепер своє становище. Він беззахисний, міцно прив'язаний до стовбура. Його залишили самого в тайзі, і навколо глуха ніч.

Що задумали самураї? Чому не розстріляли його? Ну, звичайно, для того, щоб він загинув іншою смертю — від зубів і пазурів диких звірів. Наміри японських контррозвідників дуже ясні. Завтра «знайдуть» у тайзі розшматований труп юнака, сина радянського геолога. В цій смерті будуть винні тільки хижі мешканці тайги. І про це напишуть офіціально в протоколі японські лікарі в присутності десятка свідків.

Може, хто поцікавиться: як же потрапив юнак у тайгу? О, відповідь уже заздалегідь приготовлена:

«Юнак заблудився. Все дуже просто. Пішов на полювання. А може, це була звичайна прогулянка. Поліція не брала на себе обов'язків відповідати за кожен його крок».

Мертве тіло покажуть батькові. Це вже, певно, теж заздалегідь передбачено. І до прибитої страшним горем людини прийде пан Куронума і почне знову й знову вимагати зрадити батьківщину…

А може, й не так. Можливо, що самураї вирішили катувати його жахом. Посивілий після ночі в тайзі, юнак згодиться на все. Хай він лишень протремтить усеньку ніч, як осиковий лист.

Нічна тайга жила своїм таємничим життям. Звідусюди долітали до Володі шерехи і ледве вловимі звуки. Може, то тихолапі кроки невідомого звіра, що почув беззахисну людину і блукає навколо галявини? Кожного разу, звужуючи коло, звір повільно, але все сміливіше наближається до берези…

Володі здавалося, що він чує за спиною чиєсь гаряче дихання, хтось наче засопів недалеко в кущах, якісь тіні, як чорні клубки, перекочувались через галявину. Хрускіт сухої гілочки, падіння десь у глушині шишки з високої смереки змушували юнака мимоволі здригатися. Вкрай напружені нерви були як тугі струни, на яких відбивався кожний шелест, кожний навіть ледве чутний звук. Не раз чув Володя передсмертні зойки дрібних тварин, які гинули в гострих зубах тайгових хижаків. Особливо довго кричав заєць. Може, йому вчепилася в спину сова. Він кричав, як мала дитина.

Десь далеко пролунав зойк, схожий на стогін. Над галявиною безшумно метнувся нічний птах. Зовсім недалеко писнула, охоплена смертельним жахом, лісова миша. І знову — нявчання. Воно то віддалялося, зникаючи десь на краю тайги, то раптом звучало зовсім близько, майже поруч.

Володя догадався, яка це нявчить кішка. Він чув багато оповідань про підступність і кровожерність рисі. Було страшно чекати, що вона може підповзти ззаду або раптом стрибнути звідкілясь збоку. Найбільш хвилювало хлопця, що він ніяк не може помітити звіра. І як же зрадів Володя, коли знову визирнув з-за хмари місяць!

Рись була кроків за десять. Юнак спочатку побачив її очі, які світились двома зеленими фосфоричними вогниками. Потім помітив і тіло її, напівсховане за стовбуром зваленого дерева.

Звір довго нерухомо стежив за людиною. Не рухався й Володя. Єдиною його зброєю були руки й ноги, взуті в стоптані черевики. Яке щастя, що самураї не прикрутили ніг. Ними можна буде хвицатись, як це роблять лошата. І хоч ці ноги й руки були змучені й знесилені, але Володя знав, що буде люто боронитися.

Рись зненацька переповзла через дерево і, повзучи, повільно, дуже повільно почала наближатися до Володі.

За кілька кроків вона спинилась. Юнак розумів: бій буде дуже нерівний. Що він може зробити, прив'язаний і неозброєний, проти пазурів велетенської кішки? Він міг би схопити звіра за горло і душити його. Але сили на це невистачить.

Саме в ту мить, коли рись спинилась, Володя владно й голосно наказав:

— Пішла геть! Чуєш! Геть пішла, проклята тварюко!

Хлопцеві здалося, що рись здригнулася. Тоді несподівано згадалось, як ще малим він умів свистіти. Для цього треба всунути в рот обидва пальці… ось так…

Пронизливий свист розітнувся в тайзі. Таким, певно, посвистом у давноминулі роки скликав розбійницький отаман своїх товаришів…

Звір, як підстрелений, підстрибнув на місці і, в одну мить перемахнувши через галявину, зник у хащі. Володя зітхнув легко, наче скинув з грудей важке каміння. Він коротко, глухо засміявся.

Далі юнак нічого не пам'ятає. Мабуть, він задрімав або, можливо, і міцно заснув. Так, він спав, його розбудив різкий покрик сойки. Над тайгою сходило сонце. Воно пробивалося крізь сивий туман червоним колом, наче було змальоване на білому прапорі, який звисає з даху поліцейського управління.

Ніч минула, і він живий, він живий і неушкоджений! 1 він скаже японським поліцаям, він їм скаже, що…

Зовсім несподівано загуркотів автомобіль. Це був той же грузовик і ті ж поліцаї з Лихолєтовим, які вчора привезли Володю сюди. Білогвардієць простяг Володі записну книжку й ручку.

— Швидше. Ми не розв'яжемо вас, поки не напишете батькові кілька слів: «Любий тату! Я дуже хворий». Прошу…

— Я нічого не напишу. Вам це не минеться безкарно… За катування дасте відповідь…

Лихолєтов голосно зареготав.

— Ви ще мені погрожуєте? Ха-ха-ха! Це — водевіль, присягаюсь! А втім… розв'яжіть його.

Коли поліцаї розкрутили мотузки, Володя впав. Ноги його не тримали, і в очах літали чорні мухи.

— Тягніть його на грузовик! — скомандував Лихолєтов.

І Володю потягли.

Грузовик спинився перед поліцейською управою. Поліцаї привели Володю в кабінет для допиту. Знесилений він сів на лаву і обіперся спиною об стіну. За столом сидів Інаба Куронума. Лихолєтов довго про щось шепотів йому на вухо. Начальник поліції схвально кивнув головою. Потім штабс-капітан коротко сказав:

— Зараз ви побачите батька.

Володя не хотів, щоб батько побачив його змученим і знесиленим. Юнак сів рівно, намагаючись дивитися весело й бадьоро.

Батько ввійшов у кімнату, шкутильгаючи, в супроводі поліцая.

«Бідний, у нього й досі не загоїлась нога!» з жалем подумав Володя, підводячись назустріч і сяючи очима. Рідне обличчя щасливо посміхалось йому крізь поволоку радісних сліз. Це обличчя було почорніле й схудле.

— Тату! — прошепотів Володя. — Тату, який же ти став! — Він кинувся до батька. Але юнака міцно схопили ззаду чужі руки. Батька й сина посадили кожного в окремих кутках. Вони могли тільки дивитись один на одного.