Чтение онлайн

– Якісь проблеми?

– Та начебто ні. Я принесла звіт.

Пупсик розвів руками у вдаваному захопленні:

– Вже? Які ми швидкі і працьовиті. Вперше бачу таку завзяту кар'єристку!

Гм… Здається, цей слимак з мене глузує. Ну що ж, з такими типами не можна по-доброму…

– Кожен відпрацьовує свої гроші, як може, Альошо.

– Що??! – Він почервонів і скочив з крісла. Мабуть, щойно помітив, що до кімнати зайшла жінка. – Що ти маєш на увазі?

Я подивилася на нього очима невинної дівчинки:

– Тільки те, що сказала: працюю, як умію. А що тут такого? Цієї миті з кабінету Данаїса вийшли двоє поважних

чоловіків з не менш поважними животами. Гладенькі, самовпевнені, на зріст – півтора метра кожний, проте якби вони підклали під ноги свої гаманці, – 2 метри 10, а, може, й вище. Я зітхнула. Сумна компенсація…

За відвідувачами йшов Олег Михайлович:

– О, Марго! Добре, що ви зайшли, а то я вже збирався вас викликати. Якісь проблеми?

Дивно, тут всі чомусь очікують проблем. Всі, окрім мене.

– Ні, я зі звітом, – я показала на теку.

– Ого, яка швидкість! – Він звернувся до гостей:

– Познайомтеся! Це – Марго, наш новий перекладач. – Товстуни зміряли мене аналітичними поглядами (до речі, знизу вгору, бо на підборах я була мало не вдвічі вища за них), мляво потиснули мені руку і щось пробурмотіли. Я подарувала їм холодну голлівудську посмішку і щось промимрила у відповідь. На цьому стандартний обмін люб'язностями можна було вважати завершеним, і Данаїс запросив мене до кабінету.

Три хвилини. Чого він так довго продивляється той бісів звіт? П'ять хвилин. Мабуть, щось негаразд. Вісім хвилин. Ні, напевне, щось негаразд. Десять хвилин. Ну все, тепер він скаже: «Марго, це жахливо. Просто жахливо».

Нарешті Данаїс зміряв мене втомленим поглядом:

– Марго, це… добре. Дуже добре. – Він постукав пальцем по звіту. – Ви непогано попрацювали. Єдине зауваження – треба було вказати характер листа, ну, бодай якийсь натяк на зміст, щоб я міг якось орієнтуватися.

Я подумки розсміялася. 1: 0! Точнісінько в ціль! Я мовчки простягнула йому додаток до звіту. Данаїс швидко проглянув його і всміхнувся:

– Молодець, Марго! Ваша працездатність просто вражає. Мені завжди подобалися віддані своїй справі люди.

Я знизала плечима:

– Скоріше закохані.

Данаїс розсміявся:

– А оце по-жіночому – я вам про розум, ви мені про почуття! Проте хоч ти там що, а я задоволений вашим початком.

Він кинув ще один погляд на звіт:

– Як у вас з італійською?

– Нема проблем. А от французька викликає в мене недобрі передчуття.

Він відмахнувся від моїх слів:

– Облиште! Це не мої проблеми. Ви ж у нас – міжнародний відділ. Звертайтеся до бюро, наймайте перекладача. З мого боку – фінансування, з Вашого – гарантія якости. Все зрозуміло?

Я мовчки кивнула. Данаїс відкрив маленьку коробочку, яка стояла перед ним на столі, витяг сигару, відкусив кінчик, запалив. Я принюхалася. Нічого собі! Справжня, гаванська! Такі полюбляв один із моїх колишніх клієнтів, американець. Хоч я ніколи не любила курців сигар. Точніше, ніколи не довіряла цим людям. Емоційні, невитримані і неперед-бачувані. Завжди балансують на лезі своїх примх та фантазій, хапаючись за міцну і товсту сигару, як акробат хапається за жердину, щоб зберегти внутрішню рівновагу. Зовсім інша – люлька. Люльку курять не менш вишукані люди, проте ця вишуканість, навіть якоюсь мірою екстравагантність, скоріше внутрішня, прихована. Приємні люди. Стримані, з витримкою справжнього дорогого вина. Кілька хвилин мій новий шеф просто курив, потім відкашлявся:

– Марго, у мене до вас ось таке запитання. Ви працюватимете переважно з англійською та німецькою, іноді іспанською та італійською. Чи не забагато це для однієї людини? Розумієте, мені байдуже – платити одному перекладачеві зарплатню у подвійному розмірі чи двом – стандартний оклад. Ви впевнені, що впораєтеся? Графік буде напруженим.

Я подумки всміхнулася. Кого це він лякає напруженим графіком? Знав би він про мої студентські підробітки: з 8 ранку до 12 ночі наороботі, а потім з 12 до 6 ранку – над підручниками і конспектами друзів. Оце графік!

– Я впевнена. Якщо я не впораюся, ви завжди зможете найняти ще одного перекладача.

Він задумливо глянув на мене:

– Судячи з ваших успіхів у перший робочий день, гадаю цього «якщо ж» не буде.

– Я теж.

Він підвівся:

– І навіщо вам стільки грошей, Марго?

Я стомлено всміхнулася:

– Гадаєте, що мені дешево обходиться утримувати таку вимогливу жінку, як я?

Він уважно придивився до мене:

– Думаю, що ні. А чоловічу підтримку ви…

– Ні.

– Швидка реакція!

Він потиснув мені руку, даючи зрозуміти, що розмову завершено, і раптом спитав:

– Марго, даруйте за можливу некоректність запитання, але… В яких ви стосунках з Яновським?

Гм… Цікаво. Якби ж я знала! В яких ми з тобою стосунках, Костянтине?

– Я… Я знайома його сина. А чому ви спитали?

Він на мить завагався:

– Ну, просто. Щоб з'ясувати. Чи, сказати б, поставити всі крапки над «і». Розумієте, ми з Костянтином – давні друзі. Він чудова людина, прекрасний фахівець і, взагалі, яскрава особистість.

Наші погляди зустрілися, і я поволі сказала:

– Я рада, що він вам так подобається.

Данаїс провів мене до дверей. Я повернулася у свій кабінет, сіла за стіл і замислилася. «Яскрава особистість…» Така реклама! Невже безкоштовно? Чого б це?

Гієни наступали. Сотні, та ні, тисячі! Важко уявити, як один звичайний лев може впоратися з такою величезною зграєю. Куди ж поділися друзі, коли вони так необхідні? Раптом на екрані з'явився ховрашок Тімон, найкращий друг Сімбо. Дуже доречно! Я взяла зі столу цукерку, розгорнула і швидко кинула до рота. Події набирали обертів – ховрашок наважився на відчайдушний вчинок. Тремтячи від страху, Тімон чіпляє на вухо яскраво-червону троянду і, судомно усміхаючись, починає танок живота, щоб відволікти гієн від свого друга. Я раптом подумала, що, мабуть, у мене в скрутних ситуаціях на обличчі теж з'являється така дурнувата посмішка, проте я, не в змозі поглянути на себе збоку, наївно вірю, що «все контролюється». Я розсміялася.