Чтение онлайн

– А що таке «нам»?

– Ось ми і підійшли до найголовнішого. Я хочу тебе запросити.

Я вигнулася під вагою його тіла:

– То, може, спершу злізеш із мене?

Ян відпустив мене. Я підвелася. Він залишився сидіти на підлозі, кілька хвилин розмірковував про щось, потім рішуче став на коліна, обійняв мене за ноги і, зарившись обличчям у спідницю, промовив:

– Марго, я хочу, щоб ти була королевою цього вечора. Господинею бенкету. Моєю Маргаритою. Будь ласка!

– Яне, встань з колін! Це… це все так несподівано. Яне, ну що ти, як маленький!

Він заперечливо похитав головою.

– Яне, я не знаю… Там будуть такі люди, а хто я серед них? Мені буде ніяково.

Ян підняв голову і подивився на мене знизу вгору:

– Ти – найкраща. І там ти будеш єдиною справжньою людиною серед манекенів. Наплюй на цих людей. За їхніми гучними іменами – лише гроші. Вони для тебе ніхто і ніщо. Будь ласка, Марго, я подбаю, щоб тобі було добре. Я обіцяю. А без тебе я нікуди не поїду!

– Шантажист!

– Закоханий шантажист, – виправив мене Ян.

Я наважилася на останній аргумент:

– Яне, в мене навіть сукні пристойної нема!

Він скочив з колін:

– А це – друга частина сюрпризу. Ходімо, зіронько, ми запізнюємося.

Він вхопив мене за руку і потягнув до виходу.

Сукні, сукні, сукні… Всіх кольорів, всіх фасонів, з усіх можливих тканин. Вони марширували перед моїми очима, як вояки на параді. Я тримала одну в руках, дивилася на другу, думала про третю. Симпатична дівчина-консультант невтомно тупцяла коло мене, пропонувала каталоги, приносила і виносила сукні, пояснювала перевагу однієї моделі над іншою. Я прислухалася до її порад, уважно дивилася запропоноване, проте все було якимось нейтральним, невиразним, мовчазним. Я ж шукала сукню, яка говорила б замене, для мене. Не в шати треба закохуватися, а в себе у цих шатах.

Відклавши темно-червоне павутиння з однією бретелькою і величезним рожевим бантом, я звернулася до консультанта:

– Це все не те. Зрозумійте, мені потрібна сукня, яка б розповідала промене. Я гадаю, чорна зі сріблом – це мій колір. Щось елегантне і небезпечне водночас.

Дівчина зміряла мене прискіпливим поглядом, на мить завагалася, а потім невпевнено сказала:

– Здається, я знаю, що ви шукаєте. Є в нас одна модель, проте це – авторська робота. Єдина з елітної колекції.

З елітної колекції? Це– ВОНА. Я впевнена.

– Покажіть, будь ласка.

Дівчина зникла. Я зайшла у кабінку, зачинила двері і, роздягаючись, подивилася на Яна. Він сидів у кріслі, якихось п'ять кроків від мене і терпляче чекав. Цигарка в руці, задумливий погляд ледь примружених очей, розслаблена поза. Змирився з затримкою. Напевне, знає, що підганяти жінку, яка саме вибирає сукню, – безнадійна справа, бо в цей час вона прислухається тільки до свого внутрішнього голосу.

Двері відчинилися. На порозі з'явилася дівчина з довгим целофановим пакунком у руках, почала розгортати.

– Якщо я не помиляюся, саме ваш розмір.

– Сподіваюся.

Вона була бездоганною. Чорний оксамит пристрасно облягав груди, талію, стегна, м'який поділ ніжно лоскотав коліна. На чорному тлі виблискував срібний візерунок, немов кристали інею на віконному склі. Він оповивав стегна, піднімався по талії, легким подихом торкався рук, а на грудях, ліворуч, там, де серце, розквітав сталевою трояндою, яка пускала тендітний пагінець по моїх плечах і навколо шиї. Не сукня, а витвір мистецтва. Саме та, про яку я мріяла. Казка, її голос був ніжним і улесливим. «Ти прекрасна»,– говорила вона мені.

– Ти прекрасна, – сказав Ян за моєю спиною. Він підійшов до мене і обійняв за плечі. – Марго, на тебе просто боляче дивитися. Така небезпечна краса. «І шлях до неї вкритий терном…»

– Тобі подобається? – Я повернулася до нього. Янові очі палали захопленням:

– Ніколи не бачив нічого подібного. Це, – як відкриття Америки.

– Яне, я побоююся, що ціна буде для тебе ще більшим відкриттям.

– Ш-ш-ш-ш… – Він притулив палець до моїх губів. – Забудь про гроші. Більше ніколи не згадуй про них. Чуєш? Ніколи!

– Гаразд.

Ми летіли нічними вулицями. Яна було просто не впізнати. Здавалося, на цей вечір він дав відпустку своїй стриманости і мовчазности. Слова так і лилися з нього. Нестримний потік. Він розповідав про своїх друзів і ворогів, яких я побачу на бенкеті. Хоч я чудово розуміла, що насправді його хвилювало не те, що я їх побачу, а те, що вони побачать мене. Поруч з Яном, у його обіймах. Як його жінку, його власність і перемогу. І знаєте що? Мені це подобалося! Під три чорти всі високоінтелектуальні розмови про жіночу емансипацію! Незалежність закінчується там, де починається кохання. В ньому просто нема місця для вільного партнерства. Це як ув'язнення за власним бажанням. Не озираючись, не прораховуючи можливих варіантів, не розмірковуючи. Добровільно, божевільно.

На виїзді з міста Ян зупинив машину. Я озирнулася – темні силуети багатоповерхових будинків, будівельний майданчик з типу «вічних», невеличкий нічний базар. Ян відчинив дверцята.

– Ти куди?

Він загадково всміхнувся, вийшов з машини, промовив:

– Я миттю.– І швидко пішов до базарчика.

Вечір був задушливим. У повітрі відчувалася якась напруга. Мабуть, перед грозою. Я відчинила дверцята і відкинулася на спинку сидіння. Боже, як же мені добре! Хоч би хто це зробив, дякую тобі, щиро тобі дякую. Я просто щаслива. Цілком щаслива, хай хоч як банально це звучить. Цікаво, як довго я ще спатиму? Дві години, три? І що таке година мого сну? І як їх лічити? Поцілунками? Хвилинами спільного дихання? Биттям Янового серця?