Зло
Шрифт:
Костянтин простягнув до мене руку, я відсахнулася, перелякана, що він дасть мені ляпас, але він просто погладив мене по щоці. Напад сміху пройшов.
– Костю, відвези мене додому. Зі мною все гаразд.
Він похитав головою:
– Ні. Переночуєш у мене.
– Ні, ні. Я не хочу. Відвези мене додому. Я хочу додому! – Я мало не заплакала від власної безпорадности.
Він ніжно торкнувся мого волосся.
– Забудь про це. Яка ж ти ще дитина. Дітей не можна залишати самих. Ти не даси собі ради. Я потурбуюся про тебе.
Його квартира. Востаннє я була тут з Сергієм. Боже мій, Сергій! Я повернулася до Костянтина:
– Де Сергій?
– Заспокойся. Він – на гастролях. У Львові.
Львів… Місто Яна. Не смій навіть думати про Яна! Не зараз, не ТУТ!
Я зайшла у ванну кімнату, відкрутила крани і почала спостерігати, як вода швидко бігла вниз і зникала у стічному отворі. Костянтин підійшов до мене:
– Тобі допомогти?
Я здригнулася і швидко відхилилася від нього:
– Ні, не треба. Я сама.
Він помітив мій рух і гірко всміхнувся:
– Не бійся. Гірше, ніж є, не буде. Ось. – Він поклав на раковину одну зі своїх сорочок. – Одягнеш це. – І вийшов, тихо зачинивши за собою двері.
Я змила кров, дала воді розслабити м'язи, почистила зуби щіткою Костянтина. Так краще. Замочила сукню у холодній воді. Кажуть, що кров полюбляє холод. Одягнула сорочку. Велика, чорна, шовкова, вона сягала мені до колін. Я подивилася на себе в дзеркало: скуйовджене волосся, бліде обличчя – самі лише очі. Зітхнувши, я відчинила двері і покликала Костю. Він наче з-під землі виріс, мабуть, чекав у коридорі.
– Костю, мені треба пральний порошок.
Він подивився на сукню у раковині.
– Я подбаю про це.
Боже мій, який сором!
– Ні. Я сама за собою прибираю. Вибач, але така вже в мене звичка.
Костянтин підійшов і взяв мене за плечі:
– Не будь егоїсткою, дівчинко. Ми зробили це вдвох. Це досі стосується нас обох. Ходімо!
Він повів мене у вітальню. В каміні грало полум'я. Я сіла на килим і почала грітися. Костянтин опустився на підлогу поруч зі мною. В його руках була велика чашка. Він простягнув її мені:
– Ось, випий. Це втамує біль.
– Що це?
– Приворотне зілля.
– Що?
Він усміхнувся:
– Родинна таємниця. Міцний чай, цукор, бренді та кілька бабусиних заклять. Пий!
Я трохи надпила. Здається, нічого.
– Твоя бабка знала толк в закляттях. Дуже смачно.
Він погладив мене по голові.
– Пий, дівчинко, пий. Тобі покращає.
Я випила все. Костянтин забрав чашку і пригорнув мене до себе.
– Що ж ти накоїла, Марго? Що ти з собою зробила? Що я з тобою зробив? Навіщо, маленька моя? Навіщо ти так, крихітко?
Я притислася до нього. – Я не знаю, Костю, нічого не знаю.
– Все буде добре. Все буде гаразд. Я тобі допоможу.
Він цілував моє волосся, легенько гладив тіло. Навіть не гладив, а ледь помітно торкався його то тут, то там. Я була п'ятирічною дівчинкою в темному лісі. Спантеличена, перелякана. Я хотіла ніжности. Чиєї, спитаєте ви. Інколи ніжність не треба ідентифікувати. Я заплющила очі і не бачила нікого – ні Яна, ні Костянтина. Лише світло, м'яке, сутінкове. Костянтин поклав мене на килим. Я почала пручатися.
– Ні. Не треба! Я не хочу. Костю, не зараз!
Раптом його очі опинилися прямо навпроти моїх:
– Ш-ш-ш. За кого ти мене маєш, дівчинко? Я не буду в тебе входити. Я хочу, щоб тобі було добре, дуже добре.
Він цілував мої ноги. Цілував так, що, здавалося, полум'я з каміна перекинулося на мої стегна і запалало ще яскравіше. Його губи були всюди. Такі ніжні, такі цілющі, що через якусь мить я сама впустила їх туди, де біль знайшов собі притулок. Мені було добре, дуже добре, і хоча насолода, яка швидкою хвилею прокотилася моїм тілом, була гіркою, останній поцілунок Костянтина був солодким. Я зрозуміла, що то був мій смак.
Очі не хотіли розплющуватися. Костянтин узяв мене на руки і поніс у ліжко.
– Спи, дівчинко. Я дав тобі снодійне. Відпочивай, і хай твої сни будуть солодкими, як ти сама.
– Алло, Яне, це ти?
– Звичайно, я. А ти очікувала на когось іншого, зіронько?
– Ні, Яне. Крім тебе мені ніхто не потрібен.
– Ого-го! Хлопці, ви чули? Всі чули, що ВОНА сказала? Я їй потрібний! Я!
– Припини, Яне. Я не жартую.
Ян помовчав.
– Пробач, я не хотів тебе образити. Просто я засмучений. Якщо ти телефонуєш, то це означає тільки одне: сьогодні ти не прийдеш. Вгадав?
– Так, Яне. Я дуже втомилася.
– Щось сталося?
Ну, вперед, Марго? Розкажи йому, ЩО сталося. Все, від початку до кінця, не забудь подробиць!
– Ні, Яне. Все гаразд. Це через роботу. Післязавтра перший день, і я чомусь хвилююся, наче перед іспитом.
– Ми могли б похвилюватися разом, здається, в нас непогано виходить.– Хрипота його голосу приємно дражнила.
Я всміхнулася:
– Ні, Яне. Точніше, так. Виходить добре, та зараз мені краще побути на самоті.