Чтение онлайн

– Костю, ну чого ти до мене причепився? Я хочу спати. Ти чуєш? Просто спати. Роби зі мною, що завгодно. Мені байдуже, тільки дай мені поспати. Ну, будь ла-а-а-а-а-сочка. – Я вкотре позіхнула. Щелепу можна вивихнути.

Він задумливо подивився на мене:

– Цікава пропозиція, проте… не в моєму стилі Не люблю, коли жінці байдуже. Прокидайся, кошеня, прокидайся! Не змушуй мене плескати тебе по щоках.

Це подіяло. Я одразу перестала позіхати:

– Тільки посмій! Я теж.умію давати ляпасів.

Костянтин розсміявся:

– О, це вже краще! Ану, давай, розповідай, чому це ти така сонна о восьмій вечора. Ти дивно виглядаєш.

– Нічого дивного. Я просто втомилася.

– От воно як! Пані розвантажували вагони з вугіллям?

– Ха-ха-ха. Дуже дотепно. Існує багато інших видів роботи, від якої можна втомитися.

– Не знаю, не знаю. – Він уважно подивився на мене, наче йому щось спало на думку. Задерши рукава моєї сукні, Костянтин почав уважно роздивлятися внутрішню поверхню моїх рук, насамперед ліктеву зону. Я випручалася з його обіймів і підвелася:

– Припини! Я не наркоманка! Невже я схожа на тих ідіоток, які руйнують своє життя цією гидотою?

А ти не схожа, Марго? Хто ж тоді ще годину тому досить серйозно грався з цією небезпечною думкою? Він знизав плечима:

– Не знаю, проте з тобою щось коїться. Щось дуже погане. Я не витримала:

– Ти зі мною коїшся, ти!!! Ти не даєш мені спати, ти вдерся до моєї квартири, до мого життя! Геть звідси! Я не хочу тебе бачити. Ніколи, чуєш, ні-ко-ли!

Костянтин подивився на мене:

– Ні. Я нікуди не піду. Без тебе. І тебе не пущу. – Спокійно, впевнено, категорично.

Я втомлено опустилася на ліжко поруч з ним.

– Скажи мені, Костю, що тобі треба?

– Ти.

– То давай! Вперед! Бери мене, я не пручатимуся. Тільки пообіцяй, що потім даси мені спокій.

Він не слухав мене. Це тебе й досі дивує? Більшість чоловіків вважають, що слухати жінку – гайнувати час. Нікому не потрібна розкіш. Тому він тебе не «не слухає», він тебе просто не чує.

Якийсь час Костянтин сидів повністю занурений у свої думки, потім підвівся і повернувся до мене:

– Ходімо, дівчинко. Швиденько. Здається, я знаю, що тобі зараз на користь.

Ми мчали нічним шосе. Я глянула на спідометр: сто шістдесят кілометрів на годину. Костянтин керував машиною бездоганно. Якщо ви помітили, він взагалі полюбляв керувати.

Мене завжди вабила і водночас лякала швидкість. Чимось вона нагадує політ: ти відштовхуєш від себе землю і небо, звичайний ландшафт, і повітря, втікаєш від минулого, теперішнього і майбутнього, втікаєш від самого часу, спостерігаєш, як хвилини і роки, наче мошки, розбиваються об вітрове скло. Тобі навіть здається, що ти втікаєш від долі. А потім настає мить, якої ти лякаєшся, бо починаєш розуміти, що все це – омана, що насправді ти втікаєш від самого себе, відштовхуєш себе, женеш себе геть. Тиснеш на гальма, зупиняєшся і бачиш, що нікудишній з тебе втікач, бо все залишилося на своїх місцях – і небо, і земля, і час, і доля, і ти сам.

Костянтин повернувся до мене:

– Подобається?

Я кивнула.

– Це тільки початок. Справжня розвага – попереду. Ти тільки подивись, який простір!

Перед нами розпросторилося величезне поле, вкрите білими бетонними плитами. Хоч куди кинь оком – рівна поверхня, розкреслена на правильні прямокутники. Жодного дерева, жодного куща, тільки на самому обрії темнів невеличкий гай.

– Що це, Костянтине?

Він повернувся до мене. Його очі палали.

– Старий аеродром. Ним уже давно ніхто не користується. Років п'ятнадцять тому ми з друзями організовували тут справжні перегони. Колись я досить серйозно захоплювався автоспортом. Ти думаєш, що любиш швидкість, Марго, проте це не так. Швидкість любить тебе. Зверни увагу на цю порожнечу! – Він показав рукою на поле перед нами. – Наче чистий аркуш паперу. Хочеш, ми напишемо на ньому наші імена?

– Так.

– Тоді тримайся!

Сто шістдесят, сто вісімдесят, двісті, двісті двадцять… Вкрите зірками небо. Воно знов оберталося навколо мене. Я відкинулася на спинку сидіння, заплющила очі. Дивна річ ця інерція! Схожа на пристрасть. Кудись тягне, кличе, на щось штовхає. Чи, може, пристрасть теж підкорюється законам фізики?

Різкий поворот. Мене кудись тягнуло. Що це, інерція? Мене штовхало до Костянтина. Що це, пристрасть? Ще один різкий поворот. М'який поштовх. Моє коліно немов вросло в його ногу. Інерція? Я поклала руку на його стегно. Пристрасть? Ми розрізали ніч на шматки, наче святковий пиріг. Всім вистачить. Вам із квіточкою чи той, де більше шоколаду?

Машина кружляла, раптово повертала, виписувала вісімки, підстрибувала, танцювала. Я не знала, що зі мною коїлося. Однією рукою я розстібнула пасок безпеки, другою пестила шию Костянтина, напружені м'язи, натягнуті жили, здавалося, я гладжу великого залізного звіра, який мчить мене через пустелю. Костянтин встиг промовити: «Що ти робиш, бож…», як я нахилилася до його обличчя і смакувала слово «божевільна» просто з його губів. Ви думаєте, він пручався? Нічого подібного! Він відповідав мені так, наче цілував жінку востаннє у своєму житті. Це могло б бути правдою, бо ми все ще летіли на скаженій швидкості. Я роздерла йому сорочку на грудях і припала губами до золотистої шкіри. Він прийняв одну руку з керма, і ось вона вже під моєю сукнею.

Я застогнала. Машина теж. її кинуло вбік, наче вона разом з нами потрапила у тенета пристрасти (інерції?). Колеса завищали. Мені здалося, я побачила іскри. Костянтин вилаявся. Нас понесло вбік. Неподалік виднілися темні силуети дерев. Ми були на краю. Він відштовхнув мене, крикнув: «Пристебнися!» і почав викручувати кермо. Машина не слухалася. Може, приревнувала до мене? Жінки інколи вбивають через ревнощі. Я заплющила очі. Світ здригався. Костянтин боровся зі своєю механічною подругою (коханкою?) за владу. Цікаво, чия візьме?

Переміг чоловік. Ми зупинилися. Від невеличкого березового гаю нас віддаляли якихось два метри. Руки Костянтина тремтіли. Він вийшов з машини, відчинив дверцята з мого боку і витягнув мене. Я подумала, що зараз він мене вб'є за те, що я мало не вбила нас. Проте я помилялася. Не люттю палали його очі. Він кинув мене на капот машини і почав цілувати. Я не пручалася. Мене охопило якесь дивне відчуття нереальности всього, що відбувалося. В голові пульсувала думка: це сон. Це просто сон. Ян – твоя дійсність. А все це – хворобливий витвір твоєї уяви. Видиво, яке не має жодного значення. Не опирайся йому. Це безглуздо. Заплющ очі, зосередься і прокинься. Прокинься поруч з Яном, у його обіймах.