Чтение онлайн

— Он воно що, — сказав я.

— Я був тоді дуже молодий. Двадцять років. Зробив пузо тій дівчині з Торинґтона. Аґнесі. Атож, її звали Аґнесою. Мій батько мало не вибив із мене дух, запитуючи, як я міг бути таким йолопом. «Ти що, ніколи не чув про гуму?» — запитував він мене. Але ж ви знаєте, як воно іноді буває, чи не так? Я намагався умовити Аґнесу позбутися дитини, але вона не захотіла цього робити й народила дівчинку. Вона назвала її Колеттою.

— Гарне ім’я, — сказав я.

— І коли я побачив цю дитину, то полюбив її, як ідіот, ви мені вірите? А мій старий не хотів, щоб я водився з Аґнесою лише тому, що не зумів утримати у своїх штанах те, що слід було там утримати. Проте вона була непоганою дівчиною, та Аґнеса, а її дівчинка, Колетта, була найгарнішою дитиною, яку я будь-коли бачив. Ви подумаєте, двадцять років, так легко вшитися, зняти з себе відповідальність, але щось утримувало мене біля тієї дівчини.

Тож я став думати про те, щоб одружитися з нею, ви мені вірите? І стати батьком цієї дитини. І я вже налаштувався, щоб просити її вийти за мене заміж, щоб сказати своєму старому про мої наміри, а Аґнеса тим часом поклала Колетту в дитячий візок, і вони переходили через Ноґейтак-авеню, і той мерзенний пияк у своєму кадилаку помчав на червоне світло і збив їх обох.

Вінс стиснув кермо у своїх руках із такою силою, наче хотів його задушити.

— Я вам співчуваю, — сказав я.

— Той мерзенний пияк теж мені співчував, — сказав Вінс. — Минуло півроку, події розвивалися досить повільно. Кінчилося тим, що вони зняли з нього звинувачення, його адвокат переконав присяжних, ніби Аґнеса переходила вулицю на червоне світло, і, мовляв, навіть якби був тверезим, він не міг би не збити їх. А ще через кілька місяців, якось пізно ввечері, він вийшов із бару в Бриджпорті, було вже поночі, а він був геть п’яний, клятий паскудник так і не навчився нічого. Він ішов по цій вулиці, і хтось вистрелив прямо в його довбану голову.

— Круто! — мовив я. — Думаю, ви не пролили жодної сльозинки за ним, коли про це почули.

Вінс скинув на мене швидким поглядом.

— Останні слова, які він почув перед смертю, були: «Це тобі за Колетту». І знаєте, що сказав той сучий син, перед тим як куля увійшла в його мозок?

Я проковтнув слину.

— Ні, не знаю.

— Він спитав: «Яку Колетту?» Його гаманець був украдений, і копи подумали, що то було пограбування. — Він знову подивився на мене. — Стуліть рота, а то у нього влетить муха.

Я стулив рота.

— Отакі-то справи, — сказав Вінс. — Тож, можливо, я відповів на ваше запитання, чому я так дбаю про цю дівчину. Вам іще щось хотілося б знати?

Я похитав головою.

Він подивився вперед.

— Оце ваша тачка?

Я кивнув.

Коли він зупинився біля неї, задзвонив його мобільник.

— Слухаю, — сказав він. Якусь хвилину він слухав, потім промовив: — Чекайте мене.

Він забрав телефон від вуха і сказав мені:

— Вони його знайшли. Він зареєстрований у «Годжо». [35]

— Ой, бляха! — вилаявся я, уже готовий відчинити дверці своєї машини. — Я поїду за вами.

— Забудьте про свій автомобіль, — сказав мені Вінс, знову натискаючи на газ і розвернувшись навколо моєї машини.

Він спрямував її до магістралі 1-95. Це була не найкоротша дорога, але, мабуть, найшвидша, якщо взяти до уваги, що готель «Говард Джонсон» був на протилежному боці міста, в кінці пандуса, який відходив від магістралі 1-95. Коли Вінс звернув на шосе і влився в потік машин, то зробив це уже на швидкості вісімдесят п’ять миль за годину.

Рух на федеральній автостраді був не густий, і ми були на протилежному боці міста вже через п’ять хвилин. Вінсові довелося добре натиснути на гальма, коли він спускався пандусом. Він ще їхав зі швидкістю сімдесят миль на годину, коли я востаннє побачив задні вогні машин, які мчали попереду нас.

Він звернув праворуч, а потім знову праворуч, прямо на паркувальний майданчик «Годжо». Автомобіль «СУВ», у якому мене прокатали раніше, був припаркований якраз перед дверима вестибюля, і коли Білявчик побачив нас, він підбіг до віконця Вінса, який увімкнув живлення, щоб опустити шибку.

Білявчик назвав Вінсові номер кімнати, сказав, що якщо проїхати вгору по схилу й завернути, то можна під’їхати під самі зовнішні двері цього номера. Вінс дав задній хід, зупинив машину, перемкнув передачу й поїхав угору по довгій, звивистій під’їздній алеї, яка завертала за комплекс. Дорога відхилилася ліворуч і вирівнялася за цілим рядом кімнат, двері яких виходили на бровку.

— Ось вона, — сказав Вінс, зупиняючи машину в потрібному місці.

— Я хочу поговорити з ним, — сказав я. — Не робіть йому нічого поганого.

Вінс, який уже вибрався із машини, відмахнувся від моїх слів рукою, навіть не обернувшись до мене. Він підійшов до дверей, зупинився на мить, побачив, що вони вже відчинені, й постукав у них.

— Містере Слоун! — гукнув він.

За кілька дверей нижче прибиральниця, яка щойно підкотила свого візка до якихось дверей, подивилася в наш бік.

— Містере Слоун! — закричав Вінс, розчинивши двері ширше. — Це директор. У нас виникла одна невеличка проблема. Ми повинні з вами поговорити.

Я стояв збоку від дверей та вікна, тож якби він виглянув, то мене б не побачив. Бо, якщо це був той самий чоловік, який стояв перед нашим будинком тієї ночі, він міг би мене впізнати.

— Він виїхав, — сказала прибиральниця достатньо голосно, щоб ми почули.

— Що-що? — перепитав Вінс.

— Він розрахувався й поїхав, — сказала вона. — Кілька хвилин тому.

— Він виїхав? — запитав я. — Назовсім?

Жінка кивнула.

Вінс відчинив двері й увійшов до кімнати.

— Вам не дозволено туди заходити, — гукнула нам прибиральниця.

Але навіть я був готовий знехтувати її забороною й увійшов слідом за Вінсом.

Ліжко було незастелене, у ванній жужмом лежали мокрі рушники, але не було жодного знаку, що в цьому номері досі хтось жив. Туалетне приладдя зникло, валіз не було.

Один із Вінсових найманців, Голомозий, з’явився у дверях.

— Він тут?

Вінс круто обернувся, підійшов до Голомозого й притиснув його до стіни.

— Ви, хлопці, коли довідалися, що він тут живе?

— Ми відразу вам зателефонували, як тільки довідалися.