Чтение онлайн

— Можливо, й мертві. Не знаю. А може, хтось і вижив. Імовірно, Клейтон.

— Клейтон?

— Я не знаю. Знаю лише те, що ми прямуємо за адресою, де телефон зареєстрований на ім’я Клейтона Слоуна.

— Тері, не роби таких дурниць. Ти навіть не уявляєш собі, в яку халепу можеш уклепатися.

— Може бути, — сказав я, потім подивився на Вінса й сказав: — Але зі мною чоловік, котрий, схоже, знає, як треба поводитися у складних ситуаціях.

Хоча просто бути з Вінсом Флемінґом для мене вже означало перебувати у складній ситуації.

Після того як ми в’їхали у штат Нью-Йорк і взяли в будці квиток митного збору, нам не забрало багато часу доїхати до Олбані. Ми обидва хотіли їсти, й обом треба було відлити, тож ми зупинилися біля одного з федеральних сервісних центрів. Я купив нам кілька гамбургерів та кока-кол і приніс їх до машини, де ми могли поїсти і їхати далі.

— Нічого не розливайте, — сказав Вінс, який тримав свою машину в чистоті й порядку.

Не схоже було, щоб він колись когось у ній убив або планував убити, і я сприйняв його прагнення до охайності за добрий знак.

Головна автомагістраль штату Нью-Йорк вивела нас до південного краю гір Адірондак, після того як ми від’їхали трохи на захід від Олбані, і, якби мій розум не був надто заклопотаний моєю нинішньою ситуацією, я мав би нагоду помилуватися чудовим краєвидом. Після того як ми проминули місто Ютику, дорога вирівнялася й навколишня місцевість також стала більш рівнинною. Ще коли я проїздив тут уперше, добираючись багато років тому до Торонто, де мала відбутися конференція працівників освіти, ці краєвиди навіки запали мені в душу.

Ми зробили ще одну коротку зупинку біля Сиракуз, затримавшись там не більш як на десять хвилин.

Розмовляли ми дуже мало. Слухали радіо — станції, звичайно, обирав Вінс. Здебільшого то була музика «кантрі». Я переглянув його компакт-диски у шухлядці між передніми сидіннями.

— Жодного диска з «Карпентерами»? — запитав я.

Дорожній рух став дуже густим, коли ми наблизилися до Буфало. Почало також сутеніти. Мені довелося тут більше дивитися на мапу, щоб порадити Вінсові, як обминути місто. Сидіти за кермом мені зовсім не довелося. Вінс був за мене набагато агресивнішим водієм, і я волів подолати свій страх, якщо це допоможе нам дістатися до Янґстауна швидше.

Ми проминули Буфало, проїхали біля Ніаґарських водоспадів і залишилися на трасі, не виділивши часу на те, щоб помилуватися одним із найбільших чудес світу, звернувши на паркову дорогу Роберта Мозеса, [36] проминули Льюїстон, де я помітив лікарню, її велике синє Н [37] світилося в нічному небі, недалеко від автостради. Проїхавши трохи на північ від Льюїстона, ми звернули до Янґстауна.

Я не подумав, перед тим як ми покинули мій дім, записати з комп’ютера точну адресу, яка стояла під телефоном Клейтона Слоуна, не видрукував і мапи. Я тоді не знав, що ми поїдемо в цю подорож. Але Янґстаун — село, а не велике місто, як Буфало, і ми сподівалися, що в нас не забере багато часу з’ясувати там усе, що нам треба. Ми з’їхали з дороги Роберта Мозеса на Локпорт-стрит і звернули на південь, у напрямку штату Мен.

Я помітив гриль-бар.

— Там у них, певно, є телефонна книга, — сказав я.

— А я б перехопив чогось, — промовив Вінс.

Я теж хотів їсти, але мене також змагала тривога. Ми були надто близько до своєї мети.

— Тільки швиденько, — сказав я, і Вінс знайшов місце, щоб припаркувати машину за рогом вулиці.

Ми пройшли назад, увійшли до бару, й нас огорнули пахощі пива та смажених курячих крилець.

Коли Вінс умостився на стілець перед стійкою бару й замовив собі пиво та порцію курячих крилець, я знайшов платний телефон, але не знайшов телефонної книги. Коли я звернувся до бармена, він дістав мені її з-під прилавка.

Під телефонним номером Клейтона Слоуна стояла адреса: вулиця Ніаґара-В’ю-Драйв 25. Я просто запам’ятав її. Повернувши книгу барменові, я запитав у нього, як туди проїхати.

— По Менському шосе, півмилі на південь.

— Ліворуч чи праворуч?

— Ліворуч. Якщо ви поїдете прямо, то заїдете в річку, друже.

Янґстаун стояв на річці Ніагарі, прямо навпроти канадського міста Ніаґара-он-зе-Лейк, знаменитий своїм «живим театром». Я пригадав, що там вони влаштовують фестиваль Шоу, названий так на честь Джорджа Бернарда Шоу. [38]

Можливо, іншим разом.

Я обгриз м’ясо з двох крилець і випив півкухля пива, але шлунок у мене тремтів і стискався від нервової напруги.

— Я не можу витримати далі, — сказав я Вінсові. — Ходімо.

Він кинув на стійку бару кілька банкнот, і ми рушили до дверей.

Світло автомобільних фар вихопило з темряви вуличні знаки, і незабаром ми вже побачили перед собою Ніагару.

Вінс повернув ліворуч і повільно поїхав вулицею вниз, тоді як я видивлявся номери будинків.

— Двадцять один, двадцять три, — сказав я. — А ось і він. Двадцять п’ятий.

Замість звернути на під’їзну алею, Вінс проїхав близько сотні ярдів далі вниз по вулиці, перш ніж виїхати на бровку й вимкнути світло.

На під’їзній алеї біля двадцять п’ятого будинку стояла машина. Срібляста «Хонда-Акорд", якій було приблизно п’ять років. Ніякого коричневого автомобіля там не було.

Якщо Джеремі Слоун поїхав додому, то, схоже, ми випередили його. Якщо тільки його автомобіль не стояв в окремому гаражі на дві машини.

Будинок був широкий, одноповерховий, споруджений, найімовірніше, в шістдесятих роках. Добре доглянутий. Ґанок, на ньому два дерев’яні крісла з відкидною спинкою. Дім не здавався багатим, але був, як то кажуть, затишним. Тут був також пандус. Пандус для інвалідного візка, під дуже малим кутом, від пішохідної доріжки до ґанку. Ми піднялися ним і тепер стояли удвох перед дверима.

— Як ви хочете це розіграти? — запитав Вінс.

— А ви як вважаєте?

— Без зайвого ризику, — запропонував Вінс.

У будинку ще горіло світло, й мені вчулися приглушені звуки телевізора десь усередині, тож не було схоже, щоб я міг когось розбудити. Я підняв указівний палець, наблизив його до кнопки дзвінка і протягом кількох секунд не доторкався до неї.

— Підіймайте завісу, — сказав Вінс.

Я натиснув на кнопку.