Чтение онлайн

Я мав таке відчуття, ніби мені вліпили ляпаса, коли почув, що Вінс назвав Синтію тим самим ніжним ім’ям, яким називав її я.

— Так, — погодився я, — дуже тяжкими. А надто в останній час.

— Але чому вона втекла?

— Ми посварилися. І вона налякана. Усі події, що сталися протягом останніх кількох тижнів, той факт, що поліція, схоже, не цілком довіряє їй. Вона боїться за нашу доньку. Однієї ночі хтось стояв на вулиці й дивився на наш дім. Її тітку вбито. Детектива, якого ми найняли, теж убито.

— Гм, — сказав Вінс. — У вас і справді збіса важке становище. Я хотів би чимось допомогти, якби міг.

Ми обидва здригнулися, коли раптом відчинилися двері. Ніхто з нас не чув, щоб хтось підіймався сходами.

Це була знову Джейн.

— Господи, Вінсе, ти допоможеш цьому бідоласі чи ні?

— Де ти, в біса, була? — запитав він. — Ти підслуховувала нас весь цей час?

— Це все паскудні тоненькі двері, — сказала Джейн. — Якщо ти не хочеш, щоб тебе підслуховували, то ліпше збудуй тут щось на зразок банківського підвалу.

— Прокляття, — вилаявся він.

— То ти йому допоможеш чи ні? Не схоже, щоб ти нині був дуже завантажений справами. І ти маєш під своєю орудою трьох блазнів, яких завжди можеш покликати на допомогу, якщо вона тобі буде потрібна.

Вінс стомлено подивився на мене.

— Отже, чи міг би я справді якось стати вам у пригоді?

Джейн дивилася на нього, склавши руки на грудях. Я не знав, що йому відповісти. Не знав, із якими труднощами мені доведеться зіткнутися. Я не міг передбачити, чи будуть мені потрібні послуги того зразка, що їх міг надати мені такий чоловік, як Вінс Флемінґ. Хоч він уже й не виривав мені чуба з корінням, я все ще боявся його.

— Не знаю, — зізнався я.

— Я міг би трохи зачекати, подивитись, як розвиватимуться події. — Коли я не відповів йому відразу на цю пропозицію, він сказав: — Ви не знаєте, чи можна мені довіряти, еге ж?

Я подумав, що він, певно, відчує, якщо я збрешу.

— Не знаю, — повторив я.

— Дякую за відвертість.

— То ти допоможеш йому? — знову запитала Джейн. А до мене промовила: — А ви швидше повертайтеся до школи.

І вийшла з кімнати — тепер ми почули, як сходи зарипіли під її кроками.

Вінс сказав:

— Я боюся її, як вогню.

Я не міг придумати нічого більш розумного в цю хвилину, як поїхати додому, з’ясувати й подивитися, чи не телефонували мені Синтія або хтось інший. Якби вона намагалася сконтактуватися зі мною, то, безперечно, подзвонила б на мій мобільник, якби не застала мене вдома, проте, у своєму розпачі, я все ж таки на щось сподівався. Вінс Флемінґ відпустив своїх головорізів із їхнім «СУВ» і запропонував відвезти мене до мого автомобіля у власній машині, яка виявилася пікапом марки «Додж Рем», що мав досить агресивний вигляд. Мій дім був недалеко від дороги, якою ми поверталися до майстерні, де я залишив свою машину, коли пішов до забігайлівки, в якій продавали пончики, а потім був силоміць затягнутий в автомобіль. Я запитав Вінса, чи не міг би він зупинитися на короткий час, поки я перевірю, чи Синтія, бува, не повернулася додому або принаймні не побувала в ньому й не залишила мені записку.

— Без проблем, — сказав він, коли ми сіли в його пікап, припаркований біля бровки на вулиці Іст-Бродвей.

— Мені завжди хотілося оселитися тут, відколи я живу в Мілфорді, — сказав я.

— А я завжди жив тут, — промовив Вінс. — А ви?

— Я виріс не в цьому місті.

— Дітьми ми іноді перебігали на острів Чарлза, під час відпливу. Але нам рідко щастило повернутися ще до відпливу. Це завжди було для нас великою розвагою.

Я відчував певну тривогу стосовно свого нового приятеля. Вінс, хоч би як на нього дивитися, належав до кримінального світу. Він керував кримінальною організацією. Я не мав уявлення, наскільки вона була великою чи малою. Але вона була достатньо великою, щоб тримати на службі трьох бевзів, чиїм обов’язком було хапати на вулиці тих людей, які змушували Вінса Флемінґа дратуватись.

Що, якби Джейн Скейвуло тоді не з’явилася? Що, якби вона не переконала Вінса Флемінґа, що я чоловік окей? І якби Вінс і далі думав, що я становлю для нього певну загрозу? Як би тоді обернулися події?

Як останній дурень, я вирішив запитати його про це.

— Що, якби Джейн не прийшла тоді, коли вона прийшла? Що тоді зі мною сталося б?

Вінс, тримаючи праву руку на кермі, а ліву там, де висувалася шибка вікна, подивився на мене:

— Ви справді хочете знати відповідь на своє запитання?

Але я пустив ці його слова повз вуха. Моя думка вже помандрувала в іншому напрямку — я думав про мотиви, які керували поведінкою Вінса Флемінґа. Чи він допомагав мені тому, що цього хотіла Джейн, чи він щиро вболівав за долю Синтії? Чи на нього впливали і перше, й друге міркування? Чи, може, він вирішив, що, виконуючи прохання Джейн, матиме більше можливостей тримати мене під своїм наглядом?

Чи була правдивою його розповідь про те, що він бачив перед будинком Синтії? А якщо ні, то з яких міркувань він вирішив мені її розповісти?

Я був схильний повірити в її правдивість.

Розповів Вінсові, як доїхати до нашої вулиці, й показав на будинок попереду. Але він не зупинив машину й навіть не стишив хід. Проїхав повз мій будинок, ніби його там і не було.

Ой, ні. Схоже, я потрапив у пастку. Мабуть, скоро мені доведеться закінчити свій життєвий шлях під купою тирси.

— У чому річ? — запитав я. — Куди ви мене везете?

— Біля вашого будинку стоїть автомобіль копів, — сказав він. — Машина без розпізнавальних знаків.

Я подивився у збільшене дзеркальце заднього виду, яке було над дверцятами водія, й побачив на протилежному боці вулиці автомобіль навпроти будинку, який тепер швидко зменшувався в розмірах, відступаючи усе далі й далі.

— Це, мабуть, Ведмор, — сказав я.

— Ми об’їдемо квартал і зупинимося з тильної сторони будинку, — сказав Вінс.

Мабуть, він завжди застосовував цей маневр.

Так ми й зробили. Ми залишили автомобіль на паралельній вулиці, пройшли між кількома будинками й наблизилися до мого дому через задній двір.