Чтение онлайн

— Господи, — сказав Білявчик. — Ця чувиха, яка тепер співає, вона ж нічого не хотіла їсти?

— Авжеж, — сказав водій. — Вона захворіла на анорексію.

— Таким людям не можна не їсти, — сказав Голомозий. — Вони повинні з’їдати бодай довбаний гамбургер абощо.

Невже троє хлопців, які так жваво обговорюють переваги музичного дуету сімдесятих років, справді планують завезти мене в якесь місце й там стратити? Хіба в такому випадку атмосфера в автомобілі не була б набагато похмурішою? На якусь мить я підбадьорився. Але потім згадав про сцену з «Кримінального чтива», [31] де Семюел Джексон та Джон Траволта [32] сперечаються про те, як називають у Парижі біг-мак, за кілька хвилин до того, як заходять у квартиру і вбивають людину. А ці хлопці, які везли мене в машині, навіть не відзначалися тим своєрідним стилем. Натомість від одного з них, а може, й від усіх, чувся непомильний трупний запах.

Невже життя може закінчитися отак просто? Під заднім сидінням автомобіля? Ще хвилину тому ти пив каву в забігайлівці, де продаються пончики, міркуючи, як знайти дружину й дочку, що тебе покинули, а тепер дивишся в дуло пістолета, який націлює в тебе незнайомий тобі бандит, і думаєш, чи останніми словами, які почуєш, не будуть: «Вони так прагнуть… бути з тобою».

Ми зробили кілька поворотів, перетнули кілька залізничних колій, а потім я відчув, що автомобіль повільно спускається крутою дорогою, так ніби ми наближаємося до узбережжя. Їдемо вниз, до протоки.

Потім автомобіль різко пригальмував, зробив крутий правий поворот, перестрибнув через бровку й зупинився. Подивившись угору, я побачив крізь вікна не тільки небо, а й стіну будинку. Коли водій заглушив мотор, я почув крики чайок.

— Окей, — сказав Голомозий, подивившись на мене. — Я хочу, щоб ти поводився сумирно. Зараз ми вийдемо, підіймемося сходами й увійдемо в дім, а якщо ти спробуєш утекти, або кликатимеш на допомогу, або спробуєш зробити щось інше, таке, чого робити не слід, я зроблю тобі боляче. Ти мене зрозумів?

— Зрозумів, — сказав я.

Білявчик і водій уже вийшли. Голомозий відчинив дверцята зі свого боку, вибрався назовні, а я спочатку підтягся на заднє сидіння, а потім виліз із машини.

Вона стояла на під’їзній алеї між двома пляжними будинками. Я відразу побачив, що ми перебуваємо на Східному Бродвеї. Будинки тут стояли досить щільно, а подивившись на південь, між ними, я побачив пляж, а далі — протоку Лонґ-Айленд. А коли я побачив острів Чарлза по той бік протоки, остаточно переконався в тому, що знаю, де ми є.

Голомозий жестом руки показав мені круті сходи, які збоку підіймалися на другий поверх будинку, пофарбованого у світло-жовтий колір. На першому поверсі був переважно гараж. Білявчик і водій пішли першими, далі я, потім Голомозий. Сходи були притрушені пляжним піском і тихо поскрипували під підошвами наших черевиків.

Нагорі сходів водій відсунув легку перегородку, що замінювала двері, й притримував її відкритою, поки ми всі пройшли повз нього. Ми увійшли до великої кімнати, яка з боку води мала скляні двері, що відчинялися на широку терасу, яка нависала над пляжем. У кімнаті було кілька стільців і кушетка, полиця, заставлена романами у м’яких обкладинках, а коли пройти трохи далі, то можна побачити під задньою стіною стіл і кухню.

Ще один міцно збитий чоловік стояв біля плити, спиною до мене, тримаючи в одній руці сковорідку, а в другій — лопаточку.

— Ось він, — сказав Білявчик.

Чоловік біля плити кивнув, не сказавши нічого.

— Ми будемо внизу, в машині, — сказав Голомозий і махнув рукою Білявчику та водієві, щоб вони йшли за ним.

Усі троє вийшли з кімнати, і я почув, як їхні черевики зарипіли на сходах.

Я стояв у центрі кімнати. За нормальних обставин я підійшов би до скляних дверей, щоб помилуватися краєвидом, може, навіть вийшов би на терасу, щоб подихати свіжим морським повітрям. Але натомість я стояв і дивився на спину того чоловіка.

— Хочете омлет? — запитав він.

— Ні, дякую.

— Це дуже легка страва, — сказав він. — Яйця перебовтані й добре підсмажені.

— Усе одно ні, дякую.

— Я прокидаюся трохи пізно, іноді це вже обідній час, а я тільки готую собі сніданок, — сказав він.

Він потягся рукою до буфета, взяв тарілку, виклав на неї омлет, додав до нього кілька сосисок, які, певно, зготував раніше і які тепер лежали на паперовій серветці, потім висунув шухляду, взяв там виделку й ніж, схожий на той, що ним розрізають біфштекс.

Він обернувся й підійшов до столу, підтягнув ближче до нього стілець і сів.

Був приблизно мого віку, хоч, об’єктивно кажучи, мені здалося, що обличчя в нього виглядало якимось більш зношеним абощо. Воно було в крапинках віспи, над правим оком — шрам близько дюйма завдовжки, а колись чорний чуб тепер густо змережаний сивиною. На ньому була чорна футболка, запхана в чорні джинси, і я міг бачити нижню частину татуювання на його правому лікті, але цього було не досить, аби зрозуміти, що то за малюнок Живіт у нього випинався під футболкою, і він важко зітхнув через зусилля, яке довелося йому докласти, щоб опуститися на стілець.

Він показав мені на стілець навпроти. Я обережно наблизився й сів. Він відкрив пляшку з кетчупом, нахилив її і зачекав, доки величезна крапля впала на тарілку з омлетом та сосисками. Перед ним стояло горня з кавою, і, потягнувшись до нього рукою, він запитав:

— Кави?

— Ні, — відповів я. — Я щойно пив каву в тій забігайлівці, де продають пончики.

— У тій, що біля моєї майстерні? — запитав він.

— Так.

— Там дають не дуже добру каву, — сказав він.

— Справді, не дуже добру. Я випив лише півпорції.

— Я знаю вас? — запитав він, підносячи до рота порцію омлету.

— Ні, — сказав я.

— Але ви розпитували скрізь про мене. Спочатку в «Майковому барі», а потім — у моїй майстерні.

— Так, — сказав я. — Але я не думав, що це стривожить вас.

— Не думав, що стривожить, — повторив він. Чоловік, що, як я тепер знав, був Вінсом Флемінґом, настромив сосиску на виделку, притримав її, а потім узяв свій біфштексний ніж, відрізав від неї шматок, переправивши його в рот. — Річ у тім, що, коли люди, яких я не знаю, починають повсюди розпитувати про мене, це не може не стати причиною для тривоги.