Чтение онлайн

— Ні, я маю на увазі — може, не слід одразу ж вирушати досліджувати острів? Сонце навіть не встигло зійти над небокраєм.

— Хіба не однаково? Досі ми лише тим і займалися, що гребли до берега. І ми все ще маємо знайти допомогу. А допомога чекає на нас ген там. — І Марк показує рукою в глиб острова. Керрі та Ерні кивають на знак згоди.

— Він має рацію, мамо, — каже Керрі. — Нам треба подивитися, що там є.

Я знаю, що вони обоє мають рацію. В тім-то й проблема.

— Гаразд, зробімо таким чином, — пропоную я голосом стурбованої матері, ким я, власне кажучи, і є в цей конкретний момент — стурбованою матір'ю. — Ви утрьох мусите триматися вкупі й не випускати одне одного з-перед очей. Хоч би що ви робили, не відходьте далеко одне від одного. І жодних сварок та сутичок, зрозуміло?

Марк по-армійському приставляє долоню до голови.

— Слухаюся, докторе!

— Я серйозно, хлопці й дівчата. І не затримуйтесь.

— Не хвилюйся, ми швидко повернемось, — обіцяє Керрі. — Ми не залишимо тебе тут надовго. І будемо поводитися як зразкові виховані діти.

Коли вони вже пішли, Марк обернувся й гукнув:

— Якщо через кілька годин ми не повернемося, клич на допомогу Берегову охорону!

Так, я казала їм повертатися якомога швидше. Але ж не настільки швидко! Це або дуже добре, або дуже зле. Дітлашня повернулася менше ніж за двадцять хвилин. Коли вони вийшли з пальмових заростей і почимчикували берегом, я помітила, що Марк щось тримає кінчиками пальців.

— Що то таке? — гукаю я йому. — Що ти знайшов?

— Я знайшов єдину наявну ознаку цивілізації, — відповідає він.

І піднімає предмет угору, щоб я роздивилася. Це пляшка з прикипілим до неї піском та майже стертою етикеткою. Але форму її не можна сплутати ні з чим іншим. Класичну форму.

Це пляшка кока-коли.

— Ага, і знайшли ми її відразу ж за пляжем, — додає Ерні.

— Ну і що? Немає там будинку з супутниковою антеною? — питаю я.

— Там узагалі нічого немає, — відповідає Марк. — Ані доріг, ані дороговказів. Схоже, людей немає теж. А якщо й були люди, то досить давно, — додає він, поглянувши на пляшку.

— Ви впевнені, діти? Ви ж далеко не заходили.

— А нам і не треба було, — відказує Марк. — Там, за пляжем, — справжні джунглі. Густі джунглі й більше нічого. Це дійсно безлюдний острів, безлюдний з великої літери «Б».

— І що ж нам тепер робити? — питає Керрі.

Слушне запитання, на яке я не маю готової відповіді. Я прислухаюся до тривожних сигналів, які починаю отримувати від свого тіла.

Спочатку в мене була невисока температура, але зараз вона стає дедалі вищою. Мені не потрібен термометр, я й без нього її відчуваю, так само як і дрижаки. Унаслідок я з ніг до голови беруся холодним потом. Мої діти не помічають цього лише тому, що самі упрівають, але від спеки.

Марк тим часом генерує більше ідей та ентузіазму, аніж за увесь попередній рік.

— Гадаю, нам слід зробити кілька речей, — пропонує він. — По-перше, маємо забезпечити нашу здатність посилати сигнали кораблям та літакам, еге ж? Нам треба викласти камінням великий напис «SOS» і приготувати дрова, щоб у потрібний момент розкласти багаття. Варто також розібратися, де ми будемо сьогодні спати.

— Пропоную спати там, де є дах над головою, — каже Ерні, показуючи на обрій.

Ми всі обертаємось у вказаному напрямку і бачимо, що там купчаться загрозливі чорні хмари.

— От чорт, а я думала, що шторми нам більше не докучатимуть, — ремствує Керрі.

— Ага, це так само, як ми всі думали, що врятовані, коли підпливали до острова, — каже Марк, з досади копнувши ногою пісок. Він явно пригнічений. Раптом він розмахується і кидає пляшку з-під кока-коли у прибережний прибій.

— Гей, припини! — заперечує Ерні.

Марк пирхає.

— А ти що, збираєшся використати її як скарбничку?

Ерні ігнорує зауваження свого старшого брата, заходить у воду й вихоплює з неї пляшку, що підстрибує на хвилях.

— Ти що, не второпав, Марку? Вона може врятувати нас!

— Та невже? — з удаваним подивом витріщається на нього Марк. — Яким же чином?

— Дуже просто, йолопе. Ми вкладемо туди записку.

Ми всі регочемо, але моя веселість одразу ж змінюється відчуттям провини. Либонь, Марку й Керрі можна було сміятися, але мені — аж ніяк. Бо я знаю вразливість свого малого, і зараз дражнити бідолашного Ерні зовсім не на часі.

— Вибач, манюній, я знаю, що ти просто дуже хочеш допомогти, — кажу я. — Нам не треба було сміятися. Ми повелись як бовдури.

— Смійтеся, смійтеся. Потім ви дякувати мені будете.

— Ну звичайно ж будемо, — глузує Марк. — Скажи, будь ласка, о юний Ейнштейне, а на чому ти напишеш ту записку?

Ерні на мить розгубився, і я теж. Але невдовзі його обличчя осяює здогадка.

— Ми напишемо послання на шматку моєї футболки, — відповідає він. Із цими словами Ерні туго напинає нижній край своєї футболки.

— Я відірву клапоть і на ньому напишу.

Марк киває. Просто так, щоб повтішатися.

— Гаразд, але ж чим ти збираєшся писати? Я б тобі радо допоміг, але даруй, у мене щойно скінчилося чорнило в ручці.

Та Ерні вже знає відповідь.

— Коли ми йшли крізь зарості, я бачив кущ із червоними ягодами на ньому. Я розчавлю їх і зроблю з них чорнило. — Він корчить гримасу, перекривляючи свого брата, і це виглядає дуже смішно.

— Смію припустити, що все це ти бачив у ще одному навчальному фільмі в школі.

— Смійся, смійся. Добре сміється той, хто сміється останнім.

Марк підходить до Ерні і кладе руку йому на плече.

— Мій маленький бовдуре, якщо ти забув, то нагадаю: ми кілька днів дрейфували в океані й жодного разу не бачили нічого, що хоч віддалено нагадувало б корабель. Минуть місяці, якщо не роки, перш аніж оцю пляшку викине на берег десь у іншому місці, тож як ти гадаєш, хто її знайде? Аквамен?