Чтение онлайн

— Я стояв на носі яхти разом з тобою, — заледве вимовляє він. — Тепер я пригадав.

— Правильно. І саме тієї миті стався вибух. Ти був єдиним, хто лишився на човні. Тому ти й обгорів.

Чорт! Де ж моя лікарська етика? Він не має про це знати, принаймні зараз.

Джейк силкується поглянути на себе. Це зусилля завдає йому ще більшого болю, аніж намагання говорити, і його обличчя кривиться від нестерпної агонії.

— Сильно обгорів?

Я беру його за руку.

— Все буде гаразд. Ти видужаєш. Аварійний маяк — ти ж увімкнув його, пам'ятаєш? Нам прийдуть на допомогу і порятують.

Я дивлюсь, як він намагається пригадати. Дихання його утруднюється і частішає. Я кажу йому, щоб він перепочив.

— Я… і досі чую його, — каже Джейк.

— Кого?

— Мого… брата.

До мене не відразу дійшло. Дійсно, він казав мені, що чув Стюарта на борту — навіть бачив його, — хоча й додав, що розуміє, що насправді там нікого не було.

Я стискаю Джейкову руку.

— Тепер він уже не буде сміятися, це точно, — запевняю я його.

Засмагле обличчя Джейка зблідло і стало схожим на обличчя мерця. Він дихає все важче, і це мене лякає.

— Ти мусиш зберігати сили, — кажу я йому. — Будь ласка, помовч.

Але Джейк щось іще хоче мені сказати. Попри те, що йому дуже боляче говорити.

— Я ніколи не жалкував, — каже він слабким голосом.

Я не бажаю, щоб він розмовляв, але я також не розумію, про що він каже. Мабуть, він бачить це по моїх очах, бо, незважаючи на біль, Джейк осміхається. Він трохи прихиляється до мене й шепоче мені на вухо.

— Я ніколи не жалкував, що кохав тебе, — каже він.

Я відвертаюся, не в змозі стримати сліз. Вони стікають по моїх щоках. Усе було так непросто того літа, коли у нас із Джейком трапився гріховний роман. Стюарт замало бував удома, і я майже не сумнівалася, що він знав про наші стосунки із Джейком, але йому було байдуже. Можливо, Стюарт десь підгулював і хотів, щоб я займалася тим самим, що й він.

Я дивлюся на океан і на дивовижне віддзеркалення місяця у воді. Потім знову здіймаю погляд на небо і на незчисленні зорі, що купчаться у височині.

Я зиркаю на дітей, які й досі сплять. Дивно, але зараз я люблю їх дужче, аніж будь-коли.

Я стискаю Джейкові руку, бо мені теж треба йому дещо сказати.

— Джейку, — кажу я, обертаючись нарешті до нього. — Джейку…

Мої вуста завмирають. Усе завмирає в моєму всесвіті. Джейк більше не дихає. Він пішов у вічність.

Мамо, а ми теж помремо?

Запитання малого Ерні вражає мене просто в серце, і на кілька секунд я втрачаю дар мови. Раніше мені здавалося, що найважче в житті — це повідомляти дітям про смерть їхнього батька. Виявляється, я помилялася. Сповіщати дітей про те, що Джейк не пережив першої ночі на плоту, було ще важче.

Коли загинув Стюарт, ми відчули себе самотніми. Коли ж помер Джейк, то ми тепер і справді одинокі. Уже два дні, не менше.

Під сонцем ми обпалилися і стали червоними як буряки, а води та їжі лишилося так само мало, як і нашої здатності терпляче витримувати труднощі. Горе через смерть Джейка змінило настрій дітей з тотального відчаю на щось навіть гірше — на страх. Страх того, що ми можемо виявитися наступними.

Ми увесь час намагалися перебувати якомога ближче до того місця, де затонула яхта, але ні корабель, ані гелікоптер так і не прибули, щоб нас урятувати.

Коротше кажучи, ми були десь неподалік Карибів, але точно не знаємо, де саме. І, схоже, ніхто не знає.

Тож навіщо я й далі кажу дітям, що нам слід залишатися на місці? Чому ми все ще маємо боротися з течією?

Два дні я впиралась як віслюк і казала, що ми маємо дати Береговій охороні більше часу для того, щоб нас знайти. Але тепер я знаю: діти підозрюють справжню причину.

Це мені потрібно більше часу. Джейк спочиває на дні океану, а я — ні туди ні сюди. Застрягла межи смертю та життям. І чисто фізично не можу рухатися. Якщо чесно, то коли б я була єдиною живою істотою на цьому довбаному плоту, то я б навіть і з місця не зрушила. Так би і стирчала неподалік Джейкової морської могили, допоки мене або порятували, або ні. Так, ми одинокі серед океану, але ми самотні разом.

І ми потребуємо порятунку.

Через вузькі щілини припухлих повік дивлюсь я на дитячі обпечені сонцем тіла, на порізи та синці і на засохлу кірку, на якій виступила морська сіль. їхні губи пересохли й потріскалися, а волосся скуйовджене. Я зазираю їм у вічі.

— Ні, Ерні, — відповідаю я. — Ми не помремо, ні.

Час припиняти боротися з течією. Час відпливати. А там подивимося, куди нас винесе.

Операція «Випадкова зустріч» почалася. Так назвала її Елен Пірс, ідучи до маленького, зате добре оснащеного гімнастичного залу, який обладнало Антинаркотичне бюро для власних співробітників у підвалі приміщення свого нью-йоркського відділу.

Була п'ята двадцять ранку. Оце рано так рано!

Недивно, що Елен виявилася у спортзалі повноправною хазяйкою. Теж добре. Бо ніхто не побачить, як вона навмисне змочить водою «Польська джерельна» свій рушник, футболку й обличчя. І нікому нічого не доведеться пояснювати. Особливо чоловікові, котрого вона збиралася тут зустріти, — своєму шефові.

Елен знала, що Ієн Макінтайр займається фізичними вправами в цьому спортзалі щоранку кожного робочого дня починаючи з п'ятої тридцять. Він був схиблений на здоровому способі життя і до сорока з великим гаком брав участь у виснажливих змаганнях із триборства. Тепер, ставши офіційним членом Американської асоціації пенсіонерів, він трохи вгамувався. І перейшов лише на марафони. Якщо точно, то він бігав їх тричі на рік: у Бостоні, Нью-Йорку та Філадельфії, своєму рідному місті.

Тож зайве говорити, що це був чоловік міцний як криця, саме тому Елен і вдалася до невеличких хитрощів, щоб мати змогу приватно з ним поговорити.