Чтение онлайн

— Налити! — злісно прохрипів Іван і задубів, вп'яливши погляд у гравюру Дюрера, що показувала Лицаря, який розмовляє з Смертю.

Граф наливає, дебела його, заросла рука злегка тремтить. Іван це помічає. Грива його голови настовбурчилась, все гойдається, ніби вони на розбурханому морі. Іван схопив графа за руку і розлив горілку.

— Стоп! Досить! — Граф глянув на нього гостро. — Чого хвилюєтесь? Дрейфите?

— Я більше не можу.

— Що значить не можу?

— Не можу — і все! — пустив графову руку. — У мене тут, — казав — така жилка — заткнеться і хоч ти вмри.

— Ну, що ж! — каже добродушно граф. — Хребет зламають, зуби вичистять… І жилку від того… Відмонтують… І пошлють, куди хочуть. А навіщо? Кому з того радість? Мені, вам, пролетаріятові, світові, Бенешові? Не хуліганьте, а робіть, як кажу — виграєте. У нас стріляють у потилицю, але ті найгірші і тих найгірших, а мудрі живуть і виживуть, а вам, кажу, влада належиться, як і штани, не розкривайте рота, а погоджуйтесь…

— Ну, ви ж і скептик, скажу вам, Федоре Федоровичу! — вихопилось у Івана, і він пильно глянув на графа.

— Що значить? — відповів той, і в його голосі відчулось збентеження.

— Нічого не значить. Просто. Не вірите. У мене, в себе… У Мишка… У прямі дороги! — казав він з гіркою усмішкою…

— У якого такого Мишка? — не розумів граф. — Які дороги?

— Є в мене такий. Мишко! Народ! А дороги прості! До речі!

— Переросли, братіку, простоту. Діло земної кулі робимо.

— І робіть собі на здоров'я.

Граф замовк. Мовчав і Іван. Рука його, поросла золотавими рослинками, лежала простягнута на столі, чарка горілки іскрилась в його зіницях, м'язи щелепів вигравали під загорілою шкірою.

— По-моєму, — казав знов Іван, — кожний повинен робити свою роботу. Мишко свою, ви свою, я свою! А ви зробили з нас ослячу оркестру. Не піде! Не піде! — і він твердо стукнув кулаком. — Ні! Копати канали — так! Шпіонити — ні! Чорт з нею з усією земною кулею! Іду!

— Не розумієте, Іване Григоровичу, що є часи в історії людства, коли так мусить бути. І я протестував… Тричі на Сибірі побував… Але сьогодні не вірю ні в яких Архімедів. Вірю ось в ослячу оркестру. Що затіяла грати… І сам ось став оранґутанґом з контрабасом. І вас втягаю… А ви тікаєте. Куди? Де знайдете для себе місце? А у мене он порожнє, чисте ліжко…

— Іду! — каже Іван.

Граф зміряв Івана з ніг до голови і похитав головою. Скептично посміхнувся і каже:

— І вірите, що втечете?

— Не вірю… Але йду!

— Куди ж підете?

— Чи ж мало доріг у совєтському союзі. Ви знаєте, і я знаю. Ви не боїтесь, і я не боюсь.

— До побачення, Іване Григоровичу, — сказав байдуже граф і подав Іванові руку. Іван потиснув її і, як був, вийшов.

Ступав легко і вдоволено вниз вулицею і щойно згодом помітив, що стопи його направлені до залізничого вокзалу. Рішення їхати за всяку ціну і при всякій погоді вирвалось несамохіть. І здавалось, що він спізниться, що втече потяг. З кожною хвилиною збільшував крок, а по Беззаківській перед самим вокзалом, майже біг. І несподівано на розі перед самою метою, йому заступив дорогу добродій у цивільному.

— Громадянин! — озвався той. — Чи не буде прикурити?

— Нема, — кидає поспіхом Іван і біжить далі.

— Не спішіть, — озвався добродій. — Сьогодні білети лише на довідку.

Ці слова догнали Івана, мов би куля в спину, ноги його помітно підломилися, м'язи в'янули, інстинкт бив тривогу. Але йшов. В голові виник негайно новий плян. Повернув уліво, обійшов квартал, перетяв кілька подвір'їв і шукав виходу в бік Либеді до Деміївки, навпоперек до Голосіївського лісу, на Васильківський шлях до першої ліпшої зупинки на перший ліпший потяг. І перш усього до Канева, а там буде видно.

Сутеніє. Іван не йде, а біжить — долиною, стежками, на глиняну немощену дорогу з глибокими коліями, що місцями вже висохла і що здіймається луком під гору до Байкового цвинтаря, перетинаючи його на дві половини.

Мир, тиша, спокій. Сонце зайшло. Перлямутрові, шовково-ніжні тіні лягли, запахи пливли разом з повітрям, долиною від Дніпра свіжою, бадьорою вогкістю тягнуло. Небо дзвінкою, тахло-синьою банею вкривало величний простір. До втоми ніжна, прозоро ясна весна торкалася кожної гілки надхненної рослинности, і чути виразно творчу силу її нестримної волі.

А Іван біжить. Йому душно. Розхрістує свого піджака. Хапає грудьми, мов ковальським міхом, повітря. Серце, ніби далекий грім, б'ється і віщує грозу. Був уже на висоті цвинтарної брами, як почув за собою гуркіт машини. Що ж тут дивного — машина. Але Іванові робиться тісно і тяжко. Тікаєш і не можеш утекти. Він звільняє ходу. Йому конче треба зайти до Романа. Ще кілька кроків, і він поверне вправо. А звуки біжать за ним дуже швидко, гудуть, збільшуються. Ось блиснуло світло рефлектора по вибоях, розтягнуло Іванову тінь далеко вперед під пригорок. Спина Іванова облита сяйвом, воно пронизує його наскрізь, вони там його бачать, ще хвилинка, ще мить.

— Ей! — чує Іван. — Куди веде ця дорога? — Іван не оглядається, Іван не відповідає, машина, здається, сповільнює хід, Іван іде далі краєм дороги, машина швидко його минає, густа тінь вечора знов оповиває його, він доходить до брами цвинтаря і повертає до середньої, головної його алеї.

Іван відідхнув вільніше… Чує, що машина поїхала далі, і він починає усвідомлювати себе виразніше. Фу! Що це з ним діється? Він боїться, він виразно боїться, кого і чого він властиво боїться? Він іде швидко середньою алеєю повз хатину вартівника, повз стару каплицю, надгробки і хрести стоять на своїх місцях, але він їх не зауважує і про них не думає. Шукає свого старого місця з наміром побачити Романа, скоро знаходить його і лізе в підземелля

Велика, оп'яняюча радість огорнула його, коли він опинився серед цього повного тіл, випарів, диму, простору з тією скринькою посередині, з тими полицями, з тими купами лахів, з тими розбитими головами. У півтемр'яві Іван бачить лише загальні обриси, лише тіні речей і людей. На скриньці посередині купа розломаного білого хліба і побитих різнокольорових яєць. Очима шукав Романа. Побачив його на одній з полиць. Він лежав з великими, синіми підтьоками біля очей, з темними плямами на восково-блідому змореному, маленькому дитячому обличчі. Помітив Івана, поманив до себе порухом руки, посунувсь під стіну, зробив маленький шматок місця біля себе, хрипів крізь силу.