Чтение онлайн

— Шукав вас… Маю для вас виписку… Сідайте… — Мала, церковна, воскова свічечка горіла біля його голови. Іван не сідав, Роман з великим зусиллям звівся, щось шукав у своїх лахах і подав Іванові папірець. Іван узяв його і старанно заховав.

А побіч говорили, викрикували, були, видно, усі чимсь схвильовані. Згодом Іван розібрав ту збірну мову. Говорив хлопчисько у лахмані з купою темного, збитого волосся на малій голівці. Усі неймовірно зацікавлені, шиї витягнуті, очі горять.

— Розуміється, я його того… різнув, чортова мати, у морду, він крикнув і кинувся на мене, я нахилився і головою в матню, він полетів, я схопив паску і в ноги. Тут на мене по дорозі вся та оркестровка… Я, конешно, мотнув через всю ту машинерію, через Распутіна, через янголів, через якогось чорта з вилами і пірнув в народ по ту сторону, просто перед Хмельницьким… Під ноги попала якась дівчинка, я їй в живіт. Крик. По пиці, чую, мажуть — чортова мать, а я під ноги, повалив кількох бабів, заплутався в спідниці, мало не загруз, але вирвався і в ноги. Три паски стюрив. І десять яєць. Так! — І він тріюмфально чвиркнув крізь зуби на стіну.

— Бре', Сєнька. Не три, а дві, — озвався інший подібний.

— Три! — скривив презирливо закривавлені, тонкі, мов пелюстки, уста перший. — І дві ковбаси! — додав з притиском.

— Братці! Чуєте? — Дві ковбаси! А де ж вони? — вирвався крикливий голос.

— Сам зжер! — озвався інший.

— Сам? Чуєте, сам. Дві ковбаси! Бий!

Усі приснули, ніби пружини, але почувся з боку Романа голос:

— Ех, ви! Звірі! — Усі враз затихли, але так затихли, що нагадувало ту тишу, коли тут лежали покійники. Це тривало хіба одну секунду. Потім усі, ніби по команді, люто, різноголосо, дико зареготали.

— Братці! Шпана! — кричав з останніх сил майже голий, з вийнятково довгою шиєю, хлопчисько.

— Знаєте, де папір? У попаааа!

— У попааа! — закричало з десять голосів нараз. — Урааа!

Роман, як був, зірвався на ноги, штани йому спадають, під пахвою якась книжка.

— Урааа! — ревла зграя і посунула на Романа. Роман стрибнув на скриньку, його атакують, він плигає просто на голови — метушня, крики. Роман падає, на нього навалюється гора тіл.

— Єсть! Куримо! — викрикує довгошиїй, що вирвався з купи і потрясає над головою книжечкою. Зграя лишає Романа і накидається на довгошийого. Роман миттю зривається і знов стрибає в масу. Знов усе клубком, знов лиця, руки, ноги з шаленою швидкістю мигають. Іван збагнув справу, вихопив кусень газети і крикнув:

— Папііір! Увага — папір!

Але зграя його не чує, Роман знов на долівці, книжка знов у руках довгошийого. — Ей, ти! — кричить Іван. — Навіщо рвати книгу! Ось тут папір справжній.

— У нас також справжній, — кричить довгошиїй, але інший вириває йому з рук книгу, кидає нею в Романа і хапає з рук Івана папір. — Єсть! Куримо! — викрикує він переможно, дере газету на кусники, як попало і кидає кожному в лице. Усе задиміло, усі плавали в диму, мов у желятині. Роман ледве встав, йому поміг Іван, книжка була потріпана, Роман заховав її знов під пахву, бо іншого сховку не мав.

— Скурим! Усе одно скурим, — хвалився один, що підійшов до Івана і був тому хіба по пояс, але дивився, здавалось, згори. — Ти, дядя, який будеш? — запитав він важно.

Іван вагається, а другий голос помагає:

— Не бачиш? Куркуль.

— А гроші маєш?

— Маю, — каже Іван.

— Витрясай хіба, — пишно говорить той далі.

— А тобі нащо гроші? Ти ж не куркуль, — каже Іван і посміхається іронічно.

— Шпана! Слухай, шпана! Він питає! — обернувся малий півзворотом до своїх. Дружній регіт.

— Підпихни — зрозуміє, — озвався інший голос, але тут же вирвався наперед найбільше обідраний, що мав навіть голу гузницю і глухо прохрипів:

— Остав чоловіка! Не бачиш — свій?

Іван пізнає у своєму приятелеві того самого, що вирвав йому речі; сліди поганої хвороби виразно позначили його маленьке обличчя.

— Я ж, братці, пожартував. Ніяких у мене грошей, — каже Іван.

— За такі жарти у нас можуть і кендюхи навиворіт обернути, — почув Іван відповідь і після того його залишили.

Дим густішає, гамір також. Котрийсь скандував хрипло:

А інший йому вторував урочисто:

— Жив-був баран, що звався Роман, що сіяв дурман. Ей, ти прахвостище баран, що ти за пан? Я не пан, а дурень-болван. Не маю ні рогів, ні хвоста, але маю…

— Скотина! — вирвалось у Романа.

— Я скотина, а ти ідіо-геліо-тропина. Ні, ви тільки послухайте: весь той наш глист-ромашка вірить ще в небесну канцелярію. Чи розумієш ти, сліпа курко, що в стратосферах, крім планетаріїв, ніяких богів не існує?

— Скот! — зареаґував знов Роман.

— Я скот, а ти ідіот!

— Ні, він дівчинка-цілиночка. Давай візьмемо!

— Ні, братця! Не туди! Це така теличка-ягничка. Шамать не хватить, на ковбасу змелемо.

— Не годиться проект! Запісний!

— За крілика стане…

Реготали, пищали, свистіли. Роман лежав і мовчав. Руки його гарячі, уста засохлі, очі закриті. Іван хотів би відійти, тут нема для нього місця.

— Ви ж куди? — помітив Роман Іванів намір. — Не зважайте. То вони за Євангелію… Мене там минулої ночі потовкли. Не дивуйтесь їм… Вони ж не знають… Лягайте тут — і він намагається звестися.

Іван все таки відійшов, не прийняв цієї жертви. Сила тієї маленької людини допомогла і йому, він заспокоївся, і опанував собою. Решту ночі просидів на нагробку біля ноги янгола з відбитими крилами.

А у п'ятницю, дванадцятого квітня, під вечір, оминаючи людніші вулиці, Іван спокійно ішов до головного вокзалу. Усі попередні дні минули для нього без пригод. Його виписка в кишені, залізничий білет також, о шостій сорок п'ять відходить його потяг. Небо ясне, настрій прекрасний, він посміхається, можливо вже завтра побачить своїх у Каневі.

Біля самого вокзалу, коли Іван переходив невеличку площу, під'їхало мале темного кольору авто і недалеко зупинилося. Іван відрухово насторожився, але мандрує далі. І враз чує з авта: