Чтение онлайн

Ми зупинилися тут, у готелі. Засідання Вченої Ради Академії призначене на завтра. Два дні я розшукував вас через довідкове бюро, і випадково дізнався, що ви тепер відпочиваєте в Гребенях після польоту на Марс… Я дав картограму… і ось, ви тут…

Оце й усе, Оксано… Пам’ятаєте вірш, який я читав вам тоді, на пароплаві? Про кохану з іншого світу? Життя посміялося з химерних мрій. В інших світах я знайшов не кохання, а взірець чужого, дивовижного життя… а кохання залишилося тут… на рідній Землі. І я назавжди втратив його… Дивне почуття тісниться в моїх грудях. Мені радісно і боляче… Радісно тому, що навіть на кордони неосяжного Космосу світить рідне серце… що й у мороці простору можна знайти шляхи для повернення… і боляче, що нас розділила глибока прірва часу… Чи зможе людина колись подолати її? Хто скаже про це?..

Президент Академії, ніби вибачаючись, винувато оглянув присутніх вчених, ніяково усміхнувся і сказав:

— Відповідні органи попросили мене зібрати це засідання, щоб перевірити наукову вірогідність одної чудернацької пригоди. Річ у тім, що недавно в Києві з’явилося двоє людей, яких дехто з вас повинен би знати. Двадцять п’ять років тому при дивних обставинах зникли професор астрономії Діжа і студент Горовий…

— Я пам’ятаю, — почувся голос серед учених.

— Я теж!..

— Ну от і чудово. Люди, які з’явилися тепер, твердять, що вони і є Діжа і Горовий.

— Що ж тут дивного? — пролунало запитання.

— Дивне те, що їх нібито не було на Землі весь цей час. Вони запевняють, що побували в іншому світі, навіть в іншій, дуже далекій галактичній системі…

По рядах вчених покотився гомін здивування, почулися іронічні вигуки.

— Шарлатанство!

— Може, якісь шизофреніки?

— Цікаво почути їх!

— Для таких дурниць збирати Вчену Раду! Знову пролунав голос президента:

— Товариші, треба тверезо обсудити цю подію. Хай ці «космонавти» зайдуть, ми їх послухаємо.

Президент увімкнув телевізофон на столі, тихо сказав:

— Вчена Рада чекає товаришів Діжу і Горового.

У залі запанувала тиша. Всі як один обернулися до дверей.

Двері залу засідань розчинилися. На порозі з’явилися дві постаті. В спину їм з коридору світив сонячний промінь, і тому облич не було видно. Постаті на мить затрималися при вході, а потім рішуче підійшли до столу президії. Кілька вчених підвелися з своїх місць.

— Хто ви? — пролунало запитання президента.

Наперед виступив широкоплечий, високий хлопець з буйним русявим чубом. Його сірі очі блиснули прихованим усміхом.

— Я — Василь Горовий. Колишній студент Київського університету. А це — професор астрономії Іван Ігнатович Діжа…

— Оце так професор! — вигукнув хтось здивовано.

Почувся сміх. Президент нервово потер долоні, різко встав, підняв руку.

— Спокійно, товариші. — Потім, повернувшись до новоприбулих, сказав: — Що ви Горовий, ми можемо повірити. Я трохи пам’ятаю вас… Але Діжа — мій колега. Я в той час працював завкафедрою математики. Я бачу перед собою юнака…

— І все-таки я Діжа! — сердито озвався Іван Ігнатович.

— Може, й Діжа, та не та, — пожартував сивий щупленький дідок — професор біології.

— Ну, це ти, Грицько, вже занадто! — огризнувся Іван Ігнатович.

Дідок з несподіванки закашлявся, ображено знизав плечима.

— Ви погано виховані, юначе! Я вам не Грицько, а Григорій Тимофійович!

— Раніше ти цього не говорив!..

Президент роздратовано натиснув кнопку. Пролунав дзвінок.

— Товариші! Засідання перетворюється у фарс. Товаришу Діжа! Може, ви син Івана Ігнатовича, професора астрономії?

— Що за дурниці! Я ніколи не мав сина!

— Та не ви, а Іван Ігнатович Діжа, професор!

— Я й є Діжа, професор.

У залі засміялися.

Іван Ігнатович розгублено розвів руками:

— Товариші! Мені трохи дивно, що мене не визнають. Я бачу тут кількох учених, котрі раніше були моїми учнями. Адже ви Сергій Руденко? Чи не так?

Товстий огрядний вчений заворушився, на його добродушному обличчі заграла ніякова посмішка.

— Гм, гм. Ви вгадали. Я — Сергій Руденко. Але ж знати мене не дуже мудра штука.

Діжа розсердився, по його худорлявому обличчю поповзли червоні плями. Він смикнув себе за вухо і роздратовано вигукнув:

— Колись ви мене дражнили «консервованим Моржем». Але ви, я бачу, ще більші консерватори. Нам треба доводити, що ми не верблюди. Я міг би навести багато прикладів, які наочно ствердять, що я професор астрономії. Сподіваюсь, рівень знань юнака і старого вченого неоднаковий?! Так перевірте мене!..

— Дозвольте мені! — почувся дзвінкий голос від дверей. Потім між стільцями пройшла висока, струнка жінка. Сивіючі коси її були заплетені короною навколо голови. Біля повних вуст залягла глибока скорботна риска.

— Оксано Іванівно? — здивувався президент. — Яким чином ви сюди?

Зібрання вчених схвальним гомоном привітало відомого астробіолога. Вона поклонилася всім разом, посміхнулася до Василя і сказала:

— Вибачте, що я втрутилася в суперечку, хоч і не була запрошена сюди. Ця справа безпосередньо зв’язана зі мною.

Президент насторожився, брови його здивовано піднялися.

— Як це зрозуміти?

— Дуже просто. Чверть століття тому я познайомилася з Василем Горовим. Ось він перед вами. Не дивуйтеся. Він відпочивав на березі Дніпра. Там же був і професор Діжа. Я приїхала туди в гості, але їх уже не було. Горовий залишив мені записку…

Оксана розгорнула невеликий пожовклий папірець, почала читати. Василь стиснув кулаки. Ось воно, минуле! Вертається юність, воскресає ледь вловимими тінями, звучить у тремтячому голосі сивої жінки.

Затамувавши подих, слухали вчені. Оксана підвела обличчя, сердито зиркнула на президента.

— Ці двоє людей прийшли сюди не для того, щоб ви встановили їх особу, а щоб розповісти про подорож в інший світ. Я стверджую, що перед вами Василь Горовий і професор Діжа. Вас дивує, що вони молоді? Послухайте їх. Пояснення дуже просте і вірогідне.