Чтение онлайн

— Оксано?

— Я, друже…

— Дивно як… Ніби в дитинстві. Що ви хочете показати мені?

— Дитинство, Василю. Мовчіть і йдіть…

Горовий замовк і йшов у повній темряві, спираючись на руку Оксани. Ну, звичайно, все повернулося назад. Сон закінчився, дивний, неземний сон! Минуть канікули… і він повернеться до Києва. Здавати дипломну роботу… і мріяти про чудову незнайомку… про зеленооку Оксану…

— Оксано!

— Я, Василю…

— Ви плачете?

— Ні, ні, друже… То вам здається… Мовчіть. Ще трохи.

Під ногами м’який пісок. Він ніби запрошує лягти і спочити. Що він нагадує, який час, кого?

— Сідайте…

— Слава богу, — почувся буркотливий голос Діжі. — Комедія закінчилася?

Василь обережно сів. Під ним камінь. Чому камінь? Де ж вони? Пахне димком багаття, потріскують іскри, в обличчя пашить тепло. Щось клекотить — весело, пустотливо… І пахне, пахне юхою!

Горовий зірвав пов’язку, скочив на ноги. Ніч, зоряна ніч охопила його, обвила темно-синім серпанком, притиснула до землі. Прямо перед ним — вогнище. На триніжках — казан. А праворуч, рядом з Гнатенком та Оксаною — дід Данило. Він весь заріс бородою та вусами, згорбився, тільки очі — дитячі сині очі — сяють з хащів щетини веселими вогниками. Сміється він чи плаче?

— Діду! — несамовито крикнув Горовий.

— Сину!

Обнялися гаряче, як найближчі родичі, як найрідніші люди. Дід затих в могутніх обіймах Василя, тільки плечі його дрібно тремтіли та чулося схлипування. Потім він одхилився, любовно оглянув Горового, здивовано похитав головою.

— Чудеса, та й годі! Живий Василь! Мати рідна… Такий як і був! Коли б не читав брошури про Ейнштейна, нізащо не повірив би, що таке побачу…

— Що я, діду! — сказав Василь зворушено. — Ви подивіться на професора!

Дід зачудовано глянув на Діжу, який уже скинув пов’язку і, посміхаючись, наблизився до гурту.

— Оце… професор?

— Еге ж. Це він!

— Той самий?

— Той самий! Іван Ігнатович!..

— Так він же був лисий? І старий? Ну ти — я розумію! А як же це?..

— А його там омолодили, діду, в чужому світі… Ну та ми все розповімо!..

— А бий тебе сила божа! — Вдарив дід руками об коліна. — Доведеться нову євангелію писати, отакі чудеса творяться! Ну, здрастуй, перероблений професор! Почоломкаємося!.. А тепер познайомтеся!

З-за дідової спини до вогню підступив високий, дужий хлопець у білій сорочці нарозхрист, в чорних штанях. Василь пильно поглянув на нього. Хто ж це? Трохи піднятий вгору ніс, великі чорні очі, каштанове волосся…

Хлопець наморщив ніс, застрибав на одній нозі і запищав тонким голосом:

— Гаряче, кругле! Лежить біля посадки!..

— Льонька! — крикнули разом Діжа і Горовий. — Не може бути!

— Ха! — вигукнув дід. — Молодий професор може бути, а старий Льонька не може бути! Він, власною персоною!

— Так той же був білий, як сметана!

— Почорнів! — махнув рукою дід. — Цілуйтеся, вражі сини! Ану всі, до гурту! Бачите, юха вариться. Спеціально сома зловив для такого случаю. Спасибі Оксані, попередила, що будуть такі гості… Ну, діти, дякую вам за все…

— За що ж, діду? — озвався Василь.

— Мовчи. Ти ще розкажеш мені про ваші мандри. А я хочу подякувати вам за те, що… пробачте мені за дубовий язик!., за те, що дожив до світлого часу. Це ж ви мріяли про нове, чудесне життя… І воно прийшло! І очищаються душі людей від скверни віковічної, од гидоти всякої… Дихати легко, сини мої… Виднокіл уже не отам, за горою дніпровською, а між зорями. Спасибі вам, роботящі руки, голови золоті! Тепер уже і вмерти не страшно, бо кожному ясно, що вороття назад нема, де можуть ще приживатися паразити і…

— Чиряки! — підказав Горовий.

— І чиряки!.. Молодець! Не забув дідових слів!.. Ну, то вип’ємо ж за всіх тих, що прокладали в тяжкій праці наші ясні дороги, і за вас, любі сини мої! Чого ви так дивитеся на мене? Заплакав старий пес? Ну й що ж? Хіба нема причини? Ану тримайте стакани, згадаємо сиву давнину та вип’ємо шипучого, хмільного меду! Еге, Оксано, куди ти?

Усі завмерли, в тривожному мовчанні дивлячись, як темна постать поволі віддалялася від багаття. Горовий одставив склянку убік, хутко наздогнав жінку. Вона не зупинилася, не обернулася.

— Оксано! Що з вами? Куди ви?

— Верніться назад, Василю! Не треба…

— Ні! Так не можна. Зачекайте!..

Він ніжно взяв її за плечі, заглянув у очі, наповнені сльозами.

— Погляньте навколо, — прошепотіла вона. — Чари які. Та сама верба шумить плакучим листям над нами, таке ж чарівне небо і пахучі трави… І тільки я…

— Що ви?

— Одна я… дисонансом всьому цьому. Фальшива нота!

— Як ви смієте, Оксано?

— Смію, друже! Прощайте… Я піду… Тільки на пам’ять, може, прочитаєте мені свій вірш… Як колись…

— Який з мене поет, — похмуро обізвався Василь.

— А я почала писати вірші, — слабо усміхнулася Оксана. — І ось вам моє поетичне слово… як зуміла…

— Хоч і погано, зате ясно… От і все, Василю… Завтра вилітаю на Марс. Там наша біологічна станція. Минуть роки… Ви завітаєте до мене… І ми зустрінемось інакше, спокійно, легко, як добрі друзі!

— А як минуле, Оксано? — гірко промовив Горовий. — Невже треба все забути?

— Не забути, але відкинути, — твердо відповіла жінка. — Еге, хлопче, та ви забули, що мені розповідали недавно?

— Що ж? — понуро сказав Василь.

— Слова Вогняного Смерча. «Не дивіться в минуле, минуле — то смерть, дивіться в майбутнє; майбутнє — то народження!» Дуже слушно сказано…