Чтение онлайн

Ще одне село, але жовтий грузовик наче корова язиком злизала.

— Мабуть, вони подалися в гори, — висловив догадку поліцейський.

— Тільки втратили час!.. — буркнув Кноль. — Вертаємось.

Коли Хетель поклав трубку, Ангель, який саме збирався снідати, мало. не перелив молоко собі в склянку.

— Що з вами, Вольфганг? — стривожився.

Хетель стояв, вирячивши очі, обличчя в нього почервоніло, і руки безвільно повисли.

— Щось трапилося, Вольфганг? — Ангель поставив пляшку з молоком, підскочив до Хетеля, трусонув його за плече.

— Поліція… Ми оточені… — пробелькотів Хетель.

Полковник одірвався від омлета.

— Що ви базікаєте? — скривився невдоволено. — Яка поліція?

Та Хетель уже оговтався.

— Дзвонив якийсь інспектор поліції Кноль. Попереджав, що ми оточені, і призначив мені побачення у кав'ярні біля готелю.

Ангель позадкував і спіткнувся об стілець.

— Ви нічого не переплутали?

— Я ж не божевільний!

— А якщо провокація? — висловив припущення полковник.

— Коли навіть провокація, треба йти! — рішуче мовив Хетель. — Давайте поміркуємо. Уявімо, що все це — правда. Отже, ми оточені, і нам каюк. Інспектор, коли б не мав свого інтересу, не дзвонив би. Зрозуміло? Треба йти. Тепер, якщо це — провокація… Провокатор щось рознюхав і шантажуватиме нас. Усе одно слід іти й домовитися з ним.

— Я підтримую вас, Вольфганг! — мовив полковник.

— Тим більше, — згадав Хетель, — що він сказав: «Ви і ваші колеги оточені». Розумієте? «Ви і ваші колеги…»

— Та-ак… — якось неприродно співуче вимовив Ангель. — Здається, ми попали в неприємну історію!..

— Не панікуйте, Франц, — обірвав його Грейт. — А ви, Вольфганг, ідіть. У нас є золото, і ми можемо купити десяток поліцейських агентів!

. — Цитьте! — несподівано охижів Ангель. — Поторгуйтесь із ним, Вольфганг, у кожного інспектора поліції є межа бажань.

— Не будемо витрачати часу, панове. — Хетель потягнувся за піджаком. — Я зумію розібратися на місці.

Ангель заметушився над своїм саквояжем, а Грейт, стоячи за фіранкою, стежив за Хетелем. Вольфганг тримався чудово: йшов, нічим не виказуючи найменшого хвилювання, навіть зупинився й зірвав якусь квітку, понюхав і рушив далі.

Грейт піднявся на другий поверх, до своєї спальні: Ангель у принципі має рацію — треба зібрати чемодан і бути напоготові.

Хетель повернувся хвилин через двадцять.

Грейт і Ангель чекали в холі, зовсім зібрані в дорогу. Ангель навіть тримав на руці плащ. Хетель, побачивши їхні напружені обличчя, не міг стримати посмішку. Але грати на нервах не став. Мовив коротко:

— Його умови — три мільйони шилінгів!

Грейт свиснув:

— Нічого собі апетит!

Ангель же лише покрутив головою і постукав пальцем по чолу.

— Він часом не того?

Хетель сів у фотель, скинув і протер окуляри. Протирав і не знав, що саме ось такі скельця винні в тому, що їх вистежили. По півтора мільйона шилінгів за скельце! Мабуть, ще ніхто в світі не мав таких дорогих окулярів. І все через те, що він звик завжди мати запасні окуляри. Навіть у тюрмі мав їх, хоча за всі роки, проведені в камері, вони так йому і не знадобились. Ця погана звичка привела до того, що Хетель, не знаючи, що робить дурницю, зайшов до аптеки в Альт-Аусзее, — знайомий аптекар, тисячу разів вітався з ним і на вулиці, і в кав'ярні, симпатичний такий сивий дідуган, — він йому підібрав окуляри одразу, посміхнувся на прощання й подякував, але негайно подзвонив до поліції.

Звичайно, гер Хетель поважна і шановна людина, він не може вплутатись у якусь некрасиву історію, та порядок є порядок; його попросили з поліції, і він виконав їхнє прохання.

Хетель надів окуляри.

— Так, три мільйони шилінгів, — ствердив. — І він не поступиться ані на шилінг. Я вважаю — треба платити.

Ангель сів напроти Хетеля.

— Розкажіть же все по порядку, — наказав.

— Ви ж не в Організації Об'єднаних Націй, — підтримав його полковник;— не крутіть хвостом і викладайте все.

— Ми зустрілись у кав'ярні наодинці, — почав Хетель. — Я повністю виключаю шантаж, панове. Інспектор Кноль обізнаний так, як може бути обізнаною тільки поліція. Він навіть підрахував, скільки золота могло бути в тайнику. Він знає також, що ми, — Хетель зробив наголос на останньому слові, — вбили Георга Ціммера. І звинувачує нас у цьому…

— Так… це не жарти… — першим порушив мовчанку Грейт. — І що ж він обіцяє?

— Через дві години після одержання чека він випускає одну машину і дає нам півгодини. Через. півгодини поліція знатиме номери цього автомобіля.

— Півгодини!.. — у розпачі підняв Ангель угору руки. — Що ж ми зробимо за півгодини?

Хетель мовив розсудливо:

— Півгодини — це і мало, і багато. Дивлячись, як їх використати…

— За цей час ми встигнемо зробити лише кілометрів сорок. Потім поліція перекриє дороги і кінець, — зауважив Грейт.

— Ми ще встигнемо обговорити, як діяти. — Хетель постукав нігтем вказівного пальця по годиннику. — Через шість хвилин я повинен дати відповідь.

— Не відповідь, а чек на три мільйони, — уточнив Грейт. — У вас є рахунок в банку — виписуйте… — Почім порахуємось…

Та Хетель був ділова людина.

— Для чого ж потім? Хіба у вас нема рахунків? Кожен із вас дасть мені чеки — еквівалентно у фунтах чи доларах, — я не заперечуватиму і проти франків, панове! — на ті банки, де у вас є вклади. Хе-хе… Я ж знаю, що фальшивих чеків ви не тримаєте… Бо нам до всіх наших гріхів тільки не вистачає звинувачення у виготовленні фальшивих паперів…