Чтение онлайн

— Але ж ми вже домовились… І з нетерпінням чекатимемо дзвінка.

Кноль встиг обернутись у Зальцбург і назад десь за годину з чимось. Упевнився, що чек справжній, і дав розпорядження перевести три мільйони шилінгів у Відень на рахунок Гертруди Хунке. Пройшовся головною вулицею Альт-Аусзее, звернув на бічну, що вела до вілли Хетеля. Метрів за сорок від будинку в ряду інших машин стояв сірий «мерседес». Кноль сів на переднє сидіння.

— Ви можете піти пообідати, сержанте, — відпустив поліцейського, який вів спостереження за парадним входом вілли. — Візьміть з собою Герхарда. Я підміню вас. Тільки не баріться, даю вам сорок хвилин.

— Слухаю! — зрадів сержант. — Герхард доповів вам? Цей тип Хетель уранці виходив з вілли. Був у кав'ярні біля «Ам зее», але ж у цей час там сиділи ви, і ми обмежилися спостереженням з вулиці.

— Авжеж, сержанте, — похвалив Кноль. — Йдіть. Сподіваюсь, сорок хвилин вам вистачить.

Коли сержант завернув за ріг, Кноль вискочив із «мерседеса» до телефонної будки.

— Хетель?.. Можете виїжджати. Грузовиком? Добре, хоч самим чортом. Спочатку я переслідуватиму вас на сірому «мерседесі». Нагадую, через півгодини поліція знатиме номер вашої машини.

Хетель буркнув у відповідь щось невиразне й повісив трубку.

Кноль сів за кермо «мерседеса», запалив сигарету, та, зробивши лише кілька-затяжок, жбурнув її у вікно. Дивився, як відчиняються ворота Хетелевої садиби. Вискочив невеличкий жовтий півторатонний «фіат», звернув на головну вулицю і, одразу набравши швидкість, пішов у бік зальцбурзького шосе.

Інспектор повів «мерседес» за ним. Посміхнувся. В кабіні грузовика лише Хетель, отже, ті двоє лежать у кузові. Цікаво, як вони виплутуватимуться з ситуації, що склалася? Певно, петлятимуть об'їзними шляхами, автобан для них — смерть, через півгодини поліція перекриє його.

Кноль їхав за «фіатом» кілометрів чотири, потім різко натиснув на гальма і поставив свою машину на узбіччя. Взяв газету, кілька разів прочитав якусь замітку, та ніяк не міг збагнути, про що йдеться. Зіжмакав газету, сидів, дивлячись на машини, що пролітали мимо, і рахував їх.

Задумав: якщо сота буде зустрічна, все обійдеться: вісімдесят сім… вісімдесят вісім…

Дев'яносто дев'ята виринула з-за повороту ззаду, обдала гарячим повітрям. А от і сота, сіра мікролітражка, йде назустріч. І чого вона так повзе? Тривожно озирнувся назад: так і є, з-за повороту вирвався, виблискуючи хромованими деталями, якийсь американський звір.

Три чорти у горлянку, і для чого випускають ці мікролітражні нікчеми?

Може, водій мікролітражки відчув Кнолеві волання і збільшив швидкість, а може, «американець» пригальмував, побачивши на узбіччі машину, але мікролітражка встигла проминути «мерседес» на якусь частку секунди раніше.

Кноль злорадно подивився вслід «понтіаку» — від серця відлягло і чомусь відразу захотілося їсти. Згадав, що випив лише чашку холодної кави, озирнувся і побачив промаслений пакунок біля заднього скла. Розгорнув,і знайшов бутерброди з сиром.

Кноль сів просто на траву, спершись спиною на крило машини, і довго жував, давлячись черствим хлібом. Думав: Хетель витискує зі свого грузовичка кілометрів вісімдесят-дев'яносто на годину, в середньому виходить не менше сімдесяти, за півгодини — тридцять п'ять.

Цікаво, куди вони рвонули?

Через шість кілометрів поворот у гори. На їхньому місці він їхав би тільки в гори. Там можна перебути десь на хуторі у знайомого. Звичайно, коли є знайомі.» Знайомі завжди допоможуть — всюди треба мати друзів. Чому в нього мало друзів? Ну, й наплювати. Тепер у них з Гертрудою є гроші, багато грошей, а чим більше грошей, тим більше друзів. Правда, ціна таким друзям — тьху, але про це скоро забуваєш, починаєш вважати друзями навіть похлібців — і так до першого крутого повороту.

Куди діваються друзі, коли тобі погано?

Глянув на годинник — минуло двадцять шість хвилин. Витяг із кишені довгого гострого цвяха, ввігнав рукояткою викрутки в заднє колесо. Зашипіло. Інспектор почекав ще кілька хвилин і сів за кермо. Увімкнув радіо.

— Увага, увага! — почав упевнено. — «Форд»-сімнадцятий і «форд»-вісімнадцятий!.. З воріт вілли вийшов жовтий грузовий «фіат», номер ТВ сто тридцять один — тридцять п'ять… За кермом підопічний… Починаю переслідування… Йде в бік Зальцбурга. «Сімнадцятому» йти навздогін. «Вісімнадцятий» займає моє місце, веде спостереження за віллою. Зрозуміло?

— Ви чуєте мене, інспекторе? — захрипів динамік. — Говорить «форд»-сімнадцятий… Вас зрозумів, іду навздогін!

Кноль рвонув «мерседес». Машина пішла рівно, та через кілометр шина остаточно спустила, «мерседес» почало заносити. Кноль схопився за мікрофон.

— «Форд»-сімнадцятий! — вигукнув, імітуючи хвилювання. — У мене спустила шина! Швидше, чорт забирай, швидше!.. — Інспектор проїхав ще трохи на ободі, вильнув так, що автомобіль ледь не з'їхав передніми колесами в кювет. — Усім поліцейським постам! — мовив голосно і мало не урочисто. — Говорить інспектор Кноль. Слухайте наказ: затримати жовтий вантажний «фіат» номер ТВ сто тридцять один — тридцять п'ять! Шофера і пасажирів заарештувати!

Вимкнув мотор і вистрибнув. З-за повороту на шаленій швидкості виринув чорний «форд». Кноль підняв руку, машина загальмувала так, що засмерділо паленою гумою. Інспектор кинувся на заднє сидіння.

— Давай швидше! — наказав. — У мене спустило колесо, ї вони пішли вперед! — Поплескав по плечі, поліцейського, що сидів поруч з шофером. — Мікрофон мені! Повторюю наказ всім патрулям: затримати жовтий вантажний «фіат» номер ТВ сто тридцять один — тридцять п'ять! Водія й пасажирів заарештувати!

Мелькнув знак роздоріжжя.

— Куди? — запитав шофер.

— Ліворуч, — наказав Кноль. — Прямо Зальцбург, там їх затримають і без нас. У горах їм нема чого робити. Певно, намагатимуться їхати малолюдними бічними дорогами, може, в навколишніх селах мають явки…

— Скільки їх? — перепитав шофер.

— Водій і двоє в кузові… Знаття б… — Кноль зітхнув. — Ми б спокійно взяли їх уночі…

Стрілка спідометра перейшла цифру «130». Попереду виднілося село. Трохи зменшивши швидкість, промчали через нього, і знову — сто тридцять…