Чтение онлайн

— Я сам обдивився той «крайслер», панове, і клянусь честю, він не був в аварії. Навіть подряпинки на ньому нема. Ви можете самі переконатися в цьому… — шмигонув у вузький прохід між машинами і поманив звідти поліцейських. — Ось цей «крайслер», прошу, можете хоч обнюхати його, нічого не знайдете.

Бонне обійшов навколо красивого двоколірного — спіла вишня і слонова кістка — лімузина.

Гарна машина, ошатна, як лялечка, в такій добре їхати кудись до моря з вродливою молодою дівчиною. Зітхнув, уявивши себе за кермом — чорт, і комісарові поліції не чуже все людське! — і поспішив запитати Шрюбберса:

— Ви, звичайно, реєструєте прізвища клієнтів?

Той почав пояснювати:

— Ми надаємо машини тим, хто має…

— Я знайомий з умовами видачі автомобілів напрокат, — перебив його Бонне. — Ви пам'ятаєте клієнта, котрий останній їздив на цьому драндулеті?

— У мене нема драндулетів, — образився Шрюбберс. — Цей «крайслер» коштує…

— Пробачте, це справді гарна машина.

— Отож, — блиснув очима хазяїн, — і тому її беруть люди, у котрих є дещо тут… — вказав пальцем на кишеню піджака. — Та я й сам не дам її якомусь жевжику. Після розмови з сержантом я зазирнув у свою книгу, панове, хоча, власне, міг би цього не робити… — зсунув на потилицю берет. — Тут ще трохи залишилось, і пам'ять не підводить… Я знав, «що поліція цікавитиметься тим клієнтом, — сержант надто вже ходив околясом. Але ми також не в тім'я биті, розуміємо, що до чого. Цим «крайслером», панове, користувався пан Вейзенфельс. Йоахім Вейзенфельс, підданий Іспанії, турист, який, мабуть, вирішив помилуватися нашими Альпами. Чудовий відпочинок, панове, можу порекомендувати гарний пансіонат у Штірії. Чисте повітря, смачна їжа і всі» красоти…

Бонне кинув на Шрюбберса такий погляд, що потік його красномовства миттю вичерпався.

— Скільки кілометрів намотав цей Вейзенфельс?

— Вісімсот вісімнадцять.

— Не так уже й багато… — промимрив Бонне під ніс і потягнув на себе дверцята «крайслера». — Машину мили? — обернувся до Шрюбберса, хоча і без того було ясно, що над «крайслером» попрацювала не одна пара рук.

— У мене поки що гараж, а не бордель! — буркнув хазяїн. — Спробували б поставити на місце брудний апарат…

Комісар заліз в автомобіль. Сів, вдихаючи специфічний запах нової машини. Справді, Шрюбберс полюбляє порядок і, видно, примушує своїх робітників мало не вилизувати автомобілі. І все ж на всякий випадок попросив Кноля:

— Гляньте, чи нема відбитків пальців…

Той заходився біля вікон, обпилив кермо. Бонне обмацав сидіння, зазирнув під них.

— Чистите машини пилососом? — запитав Шрюбберса. — Так я й знав… — чи то схвалив, чи то засудив. — Відчиніть, будь ласка, багажник.

Запасне колесо, комплект інструментів… Більше в багажнику нічого й не повинно бути. Для чогось комісар поліз за колесо, витягнув заводну ручку, насос.

— Шина не спускала? — обернувся раптом до Шрюбберса.

Той знизав плечима і покликав слюсаря. З'ясувалося, що запасне колесо справді монтували.

Бонне відкрутив гайку, що тримала запаску, підняв колесо. Порожньо. Лише в щілині шматочок брудної газети. Комісар потягнувся за ним, висмикнув, покрутив, згортаючи в трубочку. Запитав у слюсаря:

— Пам'ятаєте клієнта, який здавав вам цього «крайслера»?

Той кивнув, не задумуючись. Не міг забути: клієнти, котрі беруть напрокат машини такого класу, як правило, дають не менше п'ятдесяти шилінгів чайових, а цей витяг лише, десятку із чудового, товстого, набитого грошвою бумажника; клятий скнара, пошкодував п'ятдесят шилінгів — і це не дивлячись на те, що довелось монтувати колесо. Коли б ці люди, мабуть поліцейські, запитали зараз, чи не підозрює він рожевощокого клієнта у вбивстві, підтвердив би, не вагаючись.

Бонне відкликав слюсаря вбік і попросив:

— Чи не могли б ви пригадати, що казав вам той клієнт?

Той полохко шаснув очима.

— Пан з поліції?

— Цей клієнт мені одразу видався підозрілим, — зашилив слюсар губи у догідливій посмішці. — От такий бумажник, — показав руками, перебільшивши вдвоє, — і очі бігають. Напевно, аферист…

— Костюм гарний?

— Темно-зелений у дрібну клітинку. Щойно від кравця…

— У вас чудова пам'ять, — підохотив Бонне. — Можу посперечатися, що ви не забули навіть колір його капелюха.

— Темно-сірий, — пожвавішав слюсар. — І, якщо пану цікаво, він носить оригінальні краватки. Знаєте, такі вузькі, плетені, вони в моді зараз там, — махнув рукою, — у німців…

— То про що ви з ним розмовляли? — нагадав Бонне. Слюсар присунувся до комісара, прошепотів довірливо:

— Я відразу розкусив його. Точно, гангстер… Усі, коли повертаються, розповідають про дорогу, не криючись, куди їздили, а цей як води в рота набрав. Мовчить і мовчить… Потайний…

— Так весь час і мовчав? — не повірив Бонне.

— Чому ж, — заперечив слюсар. — Хвалив наші дороги.

— Але ж піймав на них цвях!

— Я також засумнівався — на автобані шину не проколеш… Виявляється, вони зупинялись у якомусь мотелі, і там поруч будівництво, — розверталися, ну і наїхали на щось.

— У якому мотелі? — насторожився Бонне.

— Чекайте… — слюсар потер чоло, залишивши на ньому брудні смуги. — Щось він казав, але не пригадую…

— Подумайте. Це дуже важливо!

Слюсар ще раз потер чоло.

— Він казав, що було мокро і забруднився, бо довелося самому міняти колесо… Чекайте, здається, мотель «Чорний дрізд»… Звичайно, і як я міг забути? Тоді ще подумав: хіба дрозди бувають білі?

— Ще б пак, це все одно, що червоний горобець, — підтримав слюсаря Бонне. — Отже, він там зупинявся?

— На жаль, цього не можу твердити. Більше нічого не казав, пішов до хазяїна розплачуватись…