Сліди СС
Шрифт:
— Сьогодні мало відвідувачів, і фрау Вессель упорається сама. Де ж вона?
— Показує моєму колезі кімнату.
— Я піду і домовлюся з нею.
Але тепер Бонне не міг одпустити від себе дівчину ні на секунду. Мовив тоном, що виключав заперечення:
— Чекай! Вони зараз спустяться… — Пропустив покоївку до залу. — Ти вийдеш перша і чекатимеш на нас…
Дівчина кивнула і заходилася прибирати столики. Бонне взяв газету й сів біля стойки. Грюкнули двері, і Кноль мовив голосно:
— Гарна кімната, і в мене нема заперечень…
Бонне відклав газету.
— Ви ж знаєте мої смаки. Коли вам подобається, мені й поготів. — Стежачи краєчком ока за покоївкою, що несла порожні кухлі, додав: — Спека… Оце скупатися б в озері…
Поставивши кухлі, покоївка перегнулася через стойку до хазяйки. Мовила прохально:
— У мене до вас, фрау…
— Ну? — перебила її фрау Вессель. — Але якщо твоєму батькові знову потрібні…
— О-о, ні, фрау! Матері щось погано, і я змушена посидіти з нею… Серце! І фельдшер сказав, що…
— Не одне, то інше. Вам аби огинатися.
— Але відвідувачів зовсім мало, і я думаю…
— Вона думає! Краще б ти працювала. Та заради твоєї матері…
— Спасибі, фрау Вессель, — зраділа дівчина. — Якщо їй полегшає, я одразу повернусь. — Скинула фартух і наколку, повісила у шафу. — Мати буде вдячна вам.
Дівчина ледь помітно зиркнула на Бонне і вислизнула з залу.
Комісар для годиться посидів ще з хвилину. Потягнувся і перепитав інспектора:
— То як вам моя пропозиція?
— Купатися? З радістю.
— То й добре… — Бонне повернувся до фрау Вессель. — Якщо нас шукатимуть…
— Вони зачекають тут.
— От і добре. Коли у вас обід?
— З четвертої до п'ятої.
— Ми не забаримося, — пообіцяв комісар.
Розмарі чекала на них за рогом. Бонне встиг попередити Кноля, і той загальмував, угледівши дівчину. На жаль, він не знав, як проїхати до Якобсдорфа, й почав дипломатично:
— Ці сільські дороги настільки одноманітні, що я ніяк не можу зорієнтуватись, де нам ліворуч, а де прасто…
— Розмарі знає тут кожну стежку, — підбадьорив його Бонне, — і з її допомогою… — Асфальтована стрічка завертала до озера. Просто вела дорога, присипана щебінкою. — Нам туди? — вказав на путівець.
— Так… — дівчина знизала плечима. — Але як ви дістались сюди з Якобсдорфа?
— В об'їзд… — туманно пояснив Кноль, але Розмарі цього вистачило.
— Це ж далеко, а навпростець лише тридцять кілометрів.
— А дорога!.. — буркнув Кноль.
Вони проминули село, і Бонне поклав руку інспекторові на плече, пропонуючи зупинитись. Повернувся до Розмарі.
— Досить жартувати! — мовив жорстко. — Ми з поліції!
Дівчина схопилася за ручку дверцят.
— Що вам від мене треба?
— Ми можемо передати твою справу поліції, яка займається мораллю, — пояснив Кноль, — та, якщо ти допоможеш нам…
— Зараз ти покажеш будинок, де мешкають Вейзенфельс і Едгар, — рішуче сказав Бонне.
Дівчина замислилася.
— Фрау Вессель звільнить мене…
— Ми не викажемо! — пообіцяв Кноль.
— Вона дуже хитра, — похитала головою Розмарі, — і бачить усіх наскрізь…
— Ну, — підбадьорив дівчину комісар, — тобі також пальця в рота не клади. Сьогодні ти обкрутила її так…
Розмарі посміхнулась: завжди приємно хоч на хвилину відчути себе вищим за сильних світу цього.
— Я дам вам адресу, а ви відпустите мене.
Бонне мало не зареготав: хитрість, що межує з наївністю. Взяв дівчину за лікоть:
— Ти не вийдеш з машини, поки ми не дозволимо.
— Добре, — раптом погодилась дівчина. — Якобсдорф, Зеештрассе, сімнадцять. Будинок Клюпфелів… Але що вчинив Едгар?
— Невже це тебе справді хвилює? — не витримав Кноль.
— Цікаво…
— Нічого особливого, — втрутився Бонне. — Дорожня пригода.
— А-а… — з полегшенням зітхнула дівчина. — Штраф?
Комісар підморгнув Кнолю.
— Напевно, штраф, — погодився. — Викликайте…
Інспектор витяг мікрофон, ввімкнув рацію, поставлену під переднім сидінням.
— «Форд»-чотирнадцять… «Форд»-чотирнадцять… Чуєте мене? Чекаємо на вас поблизу від Якобсдорфа. Маршрут, — схилився над картою, — через Гейденольдендорф… Зрозуміло?
Знайомі журналісти організували Дубровському зустріч із Фрідріхом Гартенфельдом на другий день після прибуття Сергія у Відень. Дубровського цікавила ця людина, що так багато зробила для розшуку колишніх військових злочинців. Картотека з даними про них, яку Гартенфельд склав фактично власними зусиллями, вважалася однією з найповніших у Західній Європі, і можна було тільки позаздрити енергії і працьовитості цього непоказного зовні чоловіка. За кілька хвилин Гартенфельд міг знайти відомості про минулу й сьогоденну діяльність як високопоставлених осіб третього рейху, так і дрібноти — різних карателів, катів, агентів і провокаторів.
Гартенфельд виявився сухорлявою і рухливою людиною з великими, темними, опуклими очима, що дивилися живо й пронизливо, але в яких угадувались втома і сум. Цей контраст спочатку видався Сергієві дивним, і лише потім він зрозумів його, так би мовити, природність; нелегко все життя мати справу з покидьками роду людського…
Гартенфельд, привітавшись із Дубровським, одразу приступив до справи:
— Отже, вас цікавить Ангель… Франц Ангель, гауптштурмфюрер СС, комендант табору смерті…