Чтение онлайн

Вони спустились до собору, Аннет обійшла усипальню Франціска, благаючи святого допомогти їй, але той не зглянувся на її прохання, бо послушника не було ні тут, ані поблизу монастиря, й дівчині нічого не залишилось, як блукати по майдану, вже заповненому туристами.

Вона побачила послушника, коли вже зневірилась у зустрічі, — той чимчикував од монастирської брами просто до неї через площу. Аннет застигла: їй здалось, що послушник підійде й скаже щось страшне, та відразу відігнала ці думки. Напевно, його послав до неї Карл, отже, не треба хвилюватись.

Дівчина рушила назустріч, осміхаючись, та раптом помітила — послушник ішов, втупившись у бруківку, перебирав чотки й шепотів молитву.

Гукнула:

— Синьйоре, хвилинку, синьйоре! — Послушник, певно, не почув, а якщо й почув, то подумав, що кличуть когось іншого, бо й далі дріботів, не підводячи очей. Аннет згадала, що Карл розмовляв з ним французькою, й підвищила голос: — Mon fr'ere!

Тепер послушник обернувся і, побачивши Аннет, рушив до неї одразу, та зупинився за два кроки. Зиркав раз у раз, і зовсім ще свіжі щоки його стали червоними.

— Мадемуазель щось хотіла запитати? — сором’язливо осміхнувся.

Вони ніяковіли одне перед одним, та Аннет опанувала себе й сказала:

— Хазяїн тратторії, — кивнула на вивіску, — каже, що ви можете влаштувати зустріч з отцем Людвігом.

— Він дуже високої думки про мене, — зашарівся юнак.

— Казали, ви такий гарний і розумний… Я ще вчора хотіла побачити вас, та не знайшла.

— Отець Людвіг поїхав і доручив мені одну справу…

У дівчини тенькнуло серце. Запитала швидко:

— Поїхав? З кимось чи сам?

Послушник відступив. Чи то взяла гору вроджена підозріливість, чи мав наказ тримати язик за зубами.

— Святий отець не мають звички… — почав, та дівчина, зрозумівши, що припустилась помилки, усміхнулась і перебила:

— Яке це має значення? Я просто хотіла знати, чи скоро він повернеться?

— Він повернувся ще вночі.

— То я можу сподіватись?..

— Навряд… Казав, що одразу по обіді… — послушник затнувся.

Аннет піднесла руку, буцімто хотіла доторкнутися до нього, запитала:

— Якщо ви будете вільні після обіду, може, викроїте годинку — другу й покажете мені Ассізі? З гідами так нецікаво.

Обличчя послушника розпливлося в посмішці. Переступив з ноги на ногу, мовив із жалем:

— У цей час ніяк не можу.

— Чому?

— Повинен відвезти отця Людвіга.

— А ввечері? — Аннет грайливо опустила вії. — Отець Людвіг повернеться ввечері?

— Він — ні, але я буду тут.

— А якщо ваш наставник передумає?

— Його не буде кілька днів, — запевнив послушник. — Я тільки відвезу його, а сам — назад. Ви надовго до Ассізі?

— Ще не знаю… — зітхнула Аннет.

— Я вам покажу всі ассізькі святині. — Послушник заховав до кишені чотки. — До того ж, — запропонував нерішуче, — у мене є моторолер, і ми зможемо…

— О-о, як чудово! — заплескала в долоні Аннет. — То коли ми зустрінемось?

— О п’ятій біля входу в собор.

— Добре.

Послушник вклонився й подрібушив далі. Дівчина дивилася йому вслід, юнак перед тим, як завертати за ріг, озирнувся й кивнув здалеку.

Аннет, згадавши його жадібні очі, зіщулилась. Махнула Гюнтерові, який крутився мало не поруч, і попрямувала до готелю. Відчула таку втому, що, здавалося, сіла б отут ось просто на бруківку й не рухалась. Ледь зійшла до себе на другий поверх і впала в крісло. Гюнтер стояв поруч і мовчав. Аннет була вдячна йому за те, що не квапив.

— Учора ввечері монах їздив кудись, — почала, й відразу вся втома зникла, наче гарно проспала всю ніч і щойно стояла під прохолодним душем. — І сьогодні від’їжджає одразу по обіді.

— Ну й що? — не зрозумів Гюнтер.

— Як же ти не можеш збагнути? Вчора ввечері Пфердменгес зник. Якщо б Карл залишився в Ассізі, прийшов би в готель. Отже, вони поїхали разом, і Карл не повернувся. їздили кудись недалеко, бо отець Людвіг вночі був уже в монастирі. Сьогодні монах знову їде, певно, туди ж. Крім того, попередив, що його не буде кілька днів.

— Щось у цьому є, — потер лоба Гюнтер. — Хоча… Розкажи, про що ти розмовляла з хлюстом у сутані? Він мало не облизувався, дивлячись на тебе!

— Облиш… — невдоволено поморщилась Аннет. — Я призначила йому побачення о п’ятій, і якщо треба ще щось витягти з нього… — Вона взяла запропоновану Гюнтером сигарету, хоч і не курила, затягнулась, закашлялась. Кинула й переповіла в деталях розмову з послушником.

Гюнтер слухав, не перебиваючи, зробив висновок:

— Хитрий, пройда, але ти обвела його навколо пальця. І маєш рацію, за святим отцем треба постежити. Шкода, не дізналась, куди вони їдуть.

— Казав, десь недалеко. Я подумала: не варто розпитувати. Ще переповість своєму наставникові, і коли за цим щось криється…

— Правильно, — схвалив Гюнтер. — Ти діяла як справжній комісар Мегре. Тільки чорта з два знаменитий детектив витягнув би щось із цього юного монаха. Але життя є життя… — зітхнув і з жалем зиркнув на Аннет. Звичайно, коли вона подобається навіть йому, Гюнтеру Велленбергу, то що й казати про ченчика. — Отже, призначив тобі побачення…