Чтение онлайн

Гюнтер ковтнув із пляшки теплуватого “оранчаде”, сплюнув з огидою.

— В Терні зупинимось на кілька хвилин біля якоїсь тратторії, — запропонував. — Я помру, якщо не ковтну води з льодом. — Розминувшись із важким оранжевим бензовозом, додав: — Коли розбагатію, куплю собі американського звіра на триста сил. Він хоч має холодильник.

— Хлопці такі нетерпеливі… — осудливо мовила Аннет, однак осміхнулася Карлові так, що той зрозумів — усі, крім нього.

Карл відповів їй такою самою усмішкою. Вони сиділи позаду. Спочатку вийшло незручно перед Гюнтером: Карл запропонував дівчині сісти попереду, й Гюнтер відчинив дверцята, але Аннет зайняла місце поруч із Карлом.

Гюнтер набурмосився і вів машину мовчки, та сердився недовго — чи варто псувати собі настрій? — не сваритиметься ж він з Карлом з-за Аннет…

Вони обрали довшу, однак приємнішу дорогу, проїхали через Францію до Лазурного узбережжя й по страда дель Соле — дорогою сонця — через Геную й Пізу до Рима. Аннет завалила “фольксваген” кольоровими листівками, проспектами, путівниками, і Гюнтер, якому нетерпеливилося скоріше потрапити до Ассізі, почав метати громи й блискавки проти всіх італійських пам’ятників культури.

— Пізанська башта! — обурювався. — Ну, звичайна собі башта, йолопи царя небесного поставили її так, що нахилилася, і все… Ліворуч, панове, знаменитий собор, прикрашений рукою безсмертного Мікеланджело, напроти не менш знаменитий собор, де вбереглись фрески… Тьху ти — чиї? Називай кого хочеш, туристи давно вже очманіли, їм покажи малюнок неповнолітнього хулігана на паркані й скажи, що це — Мазаччо, повірять і сфотографують, ще й вихвалятимуть: “Боже мій, Італія — це така країна, там Мазаччо п’ятсот років зберігається на паркані! Які фарби, панове! П’ятсот років на паркані!”

— І все ж ми подивимося Пізанську башту, — твердо мовила Аннет.

— Звичайно, подивимося, — не вгамовувався Гюнтер, — а потім проїдемо Аппієвою дорогою. Матимеш унікальний “фольксваген”, Карл. Я б зняв усі чотири колеса й почепив у гаражі: дивіться, панове, ця шина торкалася історичної бруківки! До речі, ви чули, що в Колізей грузовиками завозять уламки цегли? Спеціально для туристів — інакше б Колізей уже давно б рознесли в кишенях і дамських сумочках.

Аннет засміялась.

— Але ж я не бачила і Колізею…

Гюнтер пригальмував.

— Зараз я зупиню машину й плюну на узбіччя. Закладаюсь: почніть розкопки на цьому місці — знайдете етруську могилу або якийсь мармуровий уламок…

У Рим приїхали пізно ввечері, переночували в дешевому готелі на околиці й вирішили не затримуватись — дивно, але вирішила так Аннет, хоча лише вона одна не була в древньому місті. І не тому, що не хотілося зійти на Капітолій чи оглянути Ватіканський музей, просто знала, що й Карл, і Гюнтер подумки давно вже в Ассізі — хіба будеш із спокійною душею роздивлятись навіть найцікавіші руїни, коли залишилося три години їзди?

Умовилися зупинитися в Римі на зворотному шляху і ось уже збивали пилюку на древніх умбрійських дорогах.

За Терні шосе поступово вирівнялось, тепер їхали долиною, зрідка проминаючи села, містечка.

Ассізі побачили здалеку — праворуч од дороги на високому пагорбі тулилися один до одного, як лялькові, будиночки, собори — все це на тлі синього неба й рудих, випалених сонцем узвиш здавалося нереальним, вигаданим, іграшковим: наче велетень бавився в піску, нагріб купу, а потім наліпив формочкою різні кубики й прямокутники, провів між ними лінії, утворивши вузькі вулички, площі.

Ця ілюзія іграшковості не зникала аж до останньої хвилини, поки не повернули на асфальтову стрічку, що в’юнилася поміж схилами горбів і нарешті привела їх до Ассізі. Лише тут будинки перестали видаватися маленькими й дитячими — в’їхали у звичайне провінційне італійське містечко; такі люблять показувати в кінофільмах: вужчих вулиць, певно, нема в усьому світі, при бажанні сусіди можуть через вулицю потиснути один одному руки; численні повороти, круті завулки, глухі кам’яні стіни, а під усім цим на схилах горба — виноградники й кипариси.

Гюнтер пристроївся за туристським автобусом і не помилився, бо через кілька хвилин вони стояли на центральній площі міста: праворуч нижній собор Сан-Франческо з гробницею святого Франціска Ассі-зького, ліворуч — монастир, верхній собор Сан-Франческо з фресками Чимабуе, трохи далі — жіноча обитель Сан-Доміано. Про все це вони дізналися одразу після приїзду: туристи висипали з автобуса, й гід одразу почав знайомити їх з місцевими пам’ятками старовини.

Слава богу, в Ассізі, як і в багатьох подібних італійських містечках, що мають або визначного святого, або фонтани, або собор з фресками Джотто й тому користуються увагою туристів, було кілька маленьких готелів, що нагадували скоріше бруднуваті й некомфортабельно умебльовані кімнати, — один із них примостився поруч з собором, і Карл запропонував зупинитися саме тут. Це влаштовувало й Аннет, яка вже переглядала кольорові проспекти в найближчому кіоску, і Гюнтера, що негайно зайняв місце в готельній тратторії, замовивши пляшку кислого червоного вина.

Карл теж не відмовився від склянки. Угамувавши спрагу, запитав хазяїна тратторії про отця Людвіга й почув відповідь, що той знає такого поважного священнослужителя, та й, взагалі, хто в Ассізі не знає отця Людвіга, бо в Ассізі кожен мешканець знає іншого, а отця Пфердменгеса не знати просто неможливо.

Хазяїн раптом обірвав цю темпераментно виголошену тираду, розчинив скляні двері й замахав руками просто перед носом молодого послушника в чорній сутані, зупинив його й покликав Карла.

— Оцьому синьйору потрібен отець Людвіг!.. — почав голосно, мало не на всю площу, й Карл вимушений був обірвати його, пояснивши, що справді має приватну справу до отця Пфердменгеса, й чи не візьме послушник на себе труд вказати йому, де той мешкає.

— Отець Людвіг відпочивають, — пояснив послушник, обмацуючи Карла цікавими очима. — Вони підводяться о п’ятій, потім молитва, кава — раніше, ніж о шостій, він вас не прийме.

— І де бути о шостій?

— Але ж мені потрібно знати, хоча б дещо, у якій справі пан турбуватиме отця Людвіга.