Чтение онлайн

— То візьмеш?

— З радістю!

Вона запитувала про цілком конкретну річ, та Карл бачив у її очах інше. Відповідаючи “з радістю”, теж уклав у ці два слова інший зміст — Аннет зрозуміла, відкинулась назад, підставила обличчя сонцю й засміялась радісно. І все навколо стало також радісне: й сонячні зайчики, що виблискували в неї в очах і на підборідді, і її сміх — світлий і дзвінкий, і шматок безхмарного неба, яке, здавалось, увірвалося до кімнати й забарвило все навколо в блакить, навіть звичайні домашні речі зробило прозорими й невагомими.

Та Аннет замовкла, й небо відступило з кімнати. Наче намагаючись догнати його, Карл ступив до вікна, тепер він відчував тепло, яке йшло від дівчини, воно дурманило його, та пам’ятав слова про настирливість, і все ж не зміг утриматись: торкнувся рукою Аннетиного плеча, ледь-ледь, готовий тієї ж миті відсмикнути долоню, та Аннет притиснулася до його пальців щокою, може, на одну лише секунду й відразу зіскочила з підвіконня.

Карл усе ще стояв розгублений, а вона вже заходилася збирати речі.

— Але ж, — зупинилась раптом, — доведеться заїхати до Франкфурта. — І, побачивши, що Карл не розуміє, пояснила: — Документи… Кілька днів на оформлення документів.

— Не страшно.

Карл згодився б і на тиждень, і на місяць, щоб не розлучатися з Аннет — чорт забирай, невже він таки закохався?

— А як подивиться на це Гюнтер?

— Ми його зараз запитаємо. — Тепер Карл хотів бути великодушним до Гюнтера, все одно здобув перемогу, і було б підлістю добивати переможеного. Тому не сказав, що його слово — вирішальне й Гюнтер просто допомагає йому, фактично найнятий за велику винагороду. — Гадаю, Гюнтер теж буде радий.

Аннет подивилась уважно: що це — вияв благородства чи дитяча простодушність? Та не заперечувала.

Карл визирнув у коридор, загукав:

— Гюнтер, ти ще живий?

Той відчинив двері.

— Можна не заважати?.. — процідив крізь зуби. Йому неприємно було бачити сяюче Карлове обличчя й поруч таку саму банально-радісну усмішку на вустах Аннет. Відчув свою зверхність, якою втішався під час вистав, коли входив у роль, а він і справді увійшов у роль — думав над п’єсою, й вона все ще стояла перед очима. Й мовив те, що думав, — йому було байдуже, як сприймуть те Карл і Аннет, говорив не їм, а ніби переповненому залу, навіть людству: — Я щойно подумав… Так, ця думка засіла в мене в мозку й здається при явній парадоксальності єдино правильною. Всі кажуть, пишуть, доводять: справжній талант невіддільний від гуманізму. Дурниці! Талант повинен бути злим! Так, усім нам не вистачає добрячої порції злості, злості цілком певної — спільно з талантом вона битиме в ціль, знищуватиме підлоту й ницість власть імущих і, головне, надихатиме тих, хто йде за талантом, хто співчуває йому. Талановитий гуманіст — шкідливий, він розм’якшує людей, заколисує, а злий і гнівний — кличе на барикади!

— Але ж, — заперечила Аннет, — гуманність зовсім не виключає злості. Вона стверджує ненависть до ворогів людини, до тих, хто принижує її.

А Карл не витримав і запитав єхидно:

— Чи не ти саме хочеш стати злим пророком людства?

Гюнтер не сприйняв ані заперечення дівчини, ані Кардової іронії.

— Ми пропалюватимемо людські серця, і дай боже, щоб попіл Клааса на розвіявся за вітром!

— Я завжди знав, що ти — талант, — мовив Карл, — але не про це зараз мова. Слухай уважно, генію. Аннет їде з нами.

Гюнтер опустився з небес. Якась тінь майнула в нього на обличчі, він перепитав:

— Фрейлейн Аннет? З нами?

— Сьогодні вночі ми вирушаємо в Італію.

— Але чому в Італію? — не зрозумів Гюнтер.

Карл розповів, як Каммхубель дізнався про Пфердменгеса.

Гюнтер слухав уважно, кивав головою, та ніяк не міг приховати невдоволення — цей Карл Хаген виявився базікою, ще двоє довідалися про мету їхньої подорожі. Щоправда, Каммхубель — людина поважна, від нього навряд чи слід чекати каверзи, але ж племінниця… звичайне дівчисько, гарна, не заперечиш, але чим вродливіша жінка, тим вона незбагненніша — від такої можна чекати будь-яких вибриків.

Та що вдієш, доведеться змиритися.

Гюнтер вимушено всміхнувся.

— Я радий вашій компанії, фрейлейн Каммхубель.

— Постараюсь бути корисною. Я вмію водити автомобіль, і коли вам забагнеться подрімати…

— Ніколи! — заперечив Гюнтер.

— Але чому?

— Можу не прокинутись.

— Ви так боїтеся смерті?

— Не зустрічав нікого, кому б вона подобалась.

— А між тим смерть — найбільше благо для людства, — спробував покласти край їхній пікіровці Карл. — Не було б смерті, не існувало б прогресу, і людство зупинилося б на тій стадії розвитку, коли настало безсмертя. Смерть — передумова еволюції…

— Це відомо з елементарних курсів, — обірвав його Гюнтер, — але смерть, яка була благом, нині стала трагедією. Сучасний рівень розвитку людини…

— Помилка! — категорично заперечив Карл. — Гадаю, Юлій Цезар не уявляв собі цивілізації вищої за римську, а через біс його зна скільки років після Цезаря смердючий монах з якогось Толедо, підпалюючи вогнище під людиною, славив небо за те, що він живе в найкращому суспільстві, і був переконаний, що таке суспільство існуватиме вічно. Ми вважаємо їх дикунами, цих ченців, і не лише їх, адже і тоді були філософи і вчені, та що вони в порівнянні з сучасними розщеплювачами атома?

— А я що казав! — докинув Гюнтер.

— Чекай! Адже ж наше суспільство, наш прогрес, від якого ми в захопленні і яке є для нас еталоном, років через триста — чотириста вважатиметься кам’яним віком, а ми з нашими автомобілями, атомними електростанціями і космічними кораблями якщо не пітекантропами, то такими, що недалеко відійшли від них. І нашого Ейнштейна потомки посадять, ну, можливо, у перший клас. А що буде через тисячу років?

— І люди тоді будуть світлішими й чистішими, — мрійливо мовила Аннет. — Їх цікавитимуть точні науки, філософія, мистецтво, збільшиться потік інформації, людина прагнутиме засвоїти і втримати її, в неї не залишиться часу на інтриги, заздрість і ненависть! — Аннет лукаво зиркнула на Гюнтера. — Для чоловіків того суспільства бажання жінки завжди буде законом, і вони самі запропонують дівчині, не чекаючи на її прохання, сісти за кермо “фольксвагена”. Якщо, звичайно, фірма “фольксваген” існуватиме і тоді.

— Ха-ха-ха… — зареготав Карл. — Проти цього важко заперечити.

— Здаюсь… — підніс руки Гюнтер.

Скло в машині опустили, і її продувало з усіх боків, та це не приносило жаданої прохолоди. Особливо коли їхали крученими гірськими дорогами, де сорок кілометрів на годину вважалося вже лихацтвом. Схили, вкриті низькорослим чагарником і травою, здавалось, пашіли спекою, над ними тремтіло прозоре гаряче повітря, від розпеченого асфальту гірко пахло смолою — не вірилось, що зовсім недавно шосе оточували зелені альпійські луки, а від холодної води гірських джерел зводило рот.