Чтение онлайн

– Усе людське життя – біг спринтера, – протягнув Ден.

– Та ну тебе, філософе! – Вероніка плеснула Данила по плечу. – Зізнайся краще, дівчина в тебе є?

– Такої, як ти, немає.

– Дене, із тобою неможливо нормально розмовляти!

– Вероніко, ти щаслива зі своїм чоловіком?

Це питання заскочило Вероніку зненацька. Вона ніколи над цим не замислювалася. Просто жила в шаленому ритмі днів, розриваючись між справами так, що не встигала нормально поспати, не те що роздумувати.

– То щаслива чи ні? – Данило не відступав.

– Складне запитання, – всміхнулася вона.

– Чому? Щастя – це стан душі. Хіба важко його визначити ось так одразу?

– У мене розумний, освічений чоловік, – почала Вероніка. – Він не п’є, не матюкається, не кричить на мене, має роботу, квартиру й машину. Я працюю і вчуся, їжджу до мами… Ось і все моє життя. Ось так! Найголовніше: я чекаю дитину, значить, я щаслива вже від того, що скоро стану мамою.

– Усе не те! Не те ти кажеш, Вероніко. Коли жінка щаслива в шлюбі, вона, не замислюючись, говорить: «Так! Я дуже щаслива з цією людиною!»

– Дене, не навівай смуток! Ми вже прийшли, і я від цього щаслива, – всміхнулася Вероніка, забираючи свою сумку. – Спасибі, що допоміг. Бувай! Ще побачимось!

Вероніка швидко пішла у двір. За нею жалібно скрипнула хвіртка, а Данило ще довго дивився на будинок, у якому світилися вікна…

Було приємно бачити, що мати може сама пересуватися по будинку. Ксенія Петрівна спиралася на паличку й тягла праву ногу. Зате мовлення відновилося і мати жартувала з Веронікою.

– От би ще рука права почала слухатись, і все було б добре, – сказала вона. – Віриш, дочко, так хочеться самостійно Зіроньку подоїти, що сил немає. Правда, ми з Улею доїли її якось у дві руки: вона – правою, а я – лівою.

– Ну і як? Вийшло?

– Вийшло. Тільки наша Зірка жувати перестала й такими очима на нас подивилася: що ви, мовляв, дурепи, робите?

Вероніка розсміялася. Як добре, коли мама жартує! Як приємно в рідному домі підкидати поліна в піч і слухати їхнє потріскування! Коли жила тут, то не помічала, яке все рідне й дороге серцю, а коли поїхала, то почала до нестями нудьгувати за всім тим, що здавалося таким буденним.

– Мамо, я тобі привезла подарунок. Це нова підковдра, – похопилася Вероніка. – Мало не забула, що треба тебе привітати зі святом!

– Донечко, навіщо ти витрачалася? Головне, що ти побудеш зі мною цей тиждень.

– Так, це здорово – приїхати до рідного дому, побути з тобою удвох. Усе як раніше. Знаєш, мамо, я буду спати стільки, скільки зможу. І нехай тільки хтось спробує мене вранці рано розбудити! Як добре було в дитинстві, коли тебе ввечері укладають спати і не піднімають удосвіта!

– І чому ж ти часто запитувала: «Коли я вже виросту?»

– Тому що була дурненькою, а ти, мамо, не пояснила мені, що бути дорослою нелегко, – сказала Вероніка й розсміялася. – До речі, давай Улі дамо вихідні, поки я буду тут. Я їй привезла невеликий подаруночок до Нового року. Як вона?

– Не ображайся, Вероніко, але скажу тобі чесно: Улечка мені як рідна дочка. Хороша вона дівчина, і душа в неї, як у дитини, чиста, відкрита, добра.

– А чому я повинна ображатися? Я ставлюся до неї, як до сестри. Не знаю, що б ми без неї робили.

– Лежала я й молилася за вас двох, щоб Бог вам до пари хороших чоловіків послав. Напевно, погано молилася, – зітхнула Ксенія Петрівна.

– Щось з Уляною? – Вероніка стривожилася.

– Вагітна вона. А від кого – невідомо. Та й неважливо це, головне, що живе сама, немає в неї ніякого нареченого. Скоріш за все, втік негідник, а Улечка вирішила народжувати.

– Ну й нехай народжує!

– Воно-то так, та хто годувати, одягати, ростити дитину буде? Тітка Тоня поїдом їсть племінницю, каже, що ще один рот їй годувати доведеться.

– Ця тітка Тоня, ти ж знаєш, завжди всім і всіма незадоволена. Вирішила народжувати дівчина, нехай народжує. Тітка Тоня не вічна, а Уля не одна буде на білому світі.

– Я теж їй так сказала, – Ксенія Петрівна всміхнулася. – Кажу їй: «Тепер у мене відразу двоє онуків буде. А якщо тітка вижене з дому, то перебирайся до мене». Правильно?

– Звичайно, мамо! І тобі веселіше буде, і мені спокійніше, – весело мовила Вероніка.

– Поки, сказала, житиме там, а далі…

– Мені вже не терпиться її побачити. А коли їй народжувати?

– Ти народиш, а через два місяці й вона. От буде мені весело! – всміхнулася Ксенія Петрівна.

Побачивши Уляну, Вероніка не могла не помітити, як поблідла її шкіра.

– Улю, ти здавала аналізи? Ходила до лікаря? Стала на облік? – Вероніка засипала Улю питаннями, коли вони залишилися наодинці.

– А чому ти питаєш?

– Мені здалося, що ти дуже бліда.

– Що поробиш? Пішла в маму. Ми з нею – Білосніжки від народження. Я і влітку не засмагаю, хоч цілий день під сонцем пролежу.

– А на облік уже стала?

– Поки що ні. Як потеплішає, поїду, випишуся там, пропишусь тут, тоді й буду на облік ставати, – всміхнулася Уля так, як це роблять діти, які щось накоїли.

– Може, хоч аналізи здаси?

– Навіщо? Я чудово почуваюся. Ось дивись, – Уля погладила животик, що вже трохи вимальовувався, – мені народжувати на два місяці пізніше за тебе, а в нас за розміром однакові животики. Ти не дивись, що я така худенька, я сильна і здорова.

– І все-таки сходила б ти до лікаря, – порадила Вероніка.

– Потім. Встигну, – відповіла Уля і стала поруч із Веронікою. – Ось торкнися до живота, бачиш, який він тугий?

– Можеш мій помацати, – засміялася Вероніка, перейшовши з Улею до дзеркала.

Коли животи були обстежені, Вероніка не витримала, запитала:

– А батько дитини знає про неї?

– Ні, – Уля похитала головою.

– Він має право знати.

– Він знайшов собі іншу жінку, і тільки після нашої розлуки я дізналася, що вагітна. Думаю, що новина про дитину його не порадувала б. Нехай живе він своїм життям, а я буду своїм. Давай більше не будемо про нього, – попросила Уляна.