Чтение онлайн

– Мамо! – дико закричала Вероніка, і в ту ж мить хлопчик зіштовхнув її в темряву прірви.

Вероніка закричала й прокинулася. Серце шалено калатало, на лобі виступив піт. Поряд мирно сопіла Кіра. Від того, що хтось є поруч, Вероніка трохи заспокоїлася. За вікном уже сіріло, і вона не стала вмикати настільну лампу, тихенько встала й пішла на кухню попити води. Коли проходила повз телефон, що стояв у коридорі, тишу розірвав його різкий дзвінок. Від несподіванки Вероніка здригнулася всім тілом. Досі під враженням від тривожного сну вона схопила слухавку.

– Алло! – майже закричала в трубку, передчуваючи недобре.

Дзвонила мама Кіри.

– Вероніко, ти тільки не хвилюйся, – сказала вона.

– Що?! – ослаблим, чужим голосом запитала Вероніка. – Що трапилося?

– Твоїй мамі стало гірше, але ти не хвилюйся…

– Що з нею? – ледь витиснула із себе Вероніка.

– Приїжджай. У неї стався повторний інсульт.

Вероніку наче вдарили обухом по голові. Усе навколо потемніло, закрутилося, і земля попливла з-під ніг. Вона б упала, якби Кіра не підтримала її.

– Пий! – мов крізь стіну, звідкись здалеку почула вона голос Кіри.

Вероніка зробила пару ковтків води з краплями валеріанки, віддихалася. Вона подзвонила Назару, той сказав, що через дві години буде під будинком на автівці.

– Я поїду з тобою, – сказала Кіра голосом, який не приймав заперечень. – У такому стані я не можу тебе залишити.

– Допоможи мені зібратися, – попросила Вероніка.

За всю дорогу Вероніка не промовила ні слова. Була наче в прострації. З голови не йшов кошмар її сну. Коли під’їхали до будинку матері, Вероніка все зрозуміла без слів. Хвіртка і двері будинку були відчинені навстіж, по двору снували чужі люди, а біля входу стояла Уляна в чорній хустині…

Був ранок першого квітня. Здавалося, що після зими й затяжної весни природа раптово прокинулася, повідомивши про це різким потеплінням. Набубнявіли бруньки на деревах, яскраво-зелений килим трави простелився на газонах, під деревами, на пагорбах, скрізь, де було місце. Весна впевнено увірвалася жвавим свіжим вітром, пронеслася вулицями, заглянула в провулки околиць міста й легким подувом проникла у відчинену кватирку палати № 2, де на ліжку лежала змучена пологами Вероніка.

Вона не помічала ні змін у природі, ні цікаву синичку, що заглядала у вікно, ні тарілку з манною кашею, яку поставила на тумбочку санітарка. Вероніка не хотіла нікого бачити. Вона навіть не підійшла до вікна, коли почула голос Назара, який довго, але даремно кликав її. Було байдуже, який сьогодні день, котра година і як виглядає її первісток. З раптовою смертю матері щось обірвалося всередині, немов зламався стрижень, який тримав її досі. Саме життя потьмяніло, світ втратив яскраві фарби, залишивши тільки сірість і непереборну душевну тугу…

На похоронах матері у Вероніки почалися перейми. Вона мужньо витримала, поки на свіжий могильний пагорб поклали вінки, і аж тоді погодилася, щоб Назар відвіз її до місцевого фельдшерсько-акушерського пункту. Гнат Максимович оглянув Вероніку й зробив висновок, що починаються пологи, хоча до терміну було ще два тижні.

– Що поробиш, голубонько? – зітхнув він. – Так влаштоване життя: воно перекреслює смерть. Один іде, щоб звільнити місце іншому. Будемо народжувати на батьківщині?

– Я пораджуся з чоловіком, – відповіла Вероніка.

Назар не хотів навіть слухати про те, щоб Вероніка народжувала в селі.

– Що може знати і вміти сільський фельдшер?! – обурювався він, ходячи по коридору. – Адже можуть бути ускладнення. І що потім робити? Хто тобі допоможе? Цей стариган, з якого вже тирса сиплеться?!

– Дозвольте, чоловіче, вам заперечити, – сказав Гнат Максимович, який прекрасно чув усю тираду Назара. – Так, я згоден, що маю поважний вік. Але я прийняв пологи в половини жителів цього села. Моїм «первісткам» уже виповнилося п’ятдесят років, я першим брав у руки їхніх дітей, а потім і онуків, і, дякувати Богу, ніхто на мене не тримає серця.

– Гнате Максимовичу, – втрутилася Вероніка, – будь ласка, не ображайтеся на мого чоловіка, він не зі зла.

– Гм, – Назару стало ніяково, але він не хотів відступати, – можливо, я не правий, але у вас може бути відстала від сучасної медицини методика…

– Методика пологів не мінялася від моменту зародження життя на землі, – всміхнувся фельдшер. – Ви маєте право вибору, але не знаю, чи варто ризикувати й везти породіллю так далеко.

– Можливо, є якісь ліки, щоб призупинити на якийсь час пологи? – заметушився Назар. – Продайте нам їх, я заплачу.

– Ніщо не може зупинити нове життя, яке рветься з лона жінки. І гроші тут не допоможуть.

– Але щось же можна їй дати?

– Кілька ковтків горілки.

– Що-о-о?! – Назар застиг на місці. – Породіллі горілку?

– Більше нічим не можу зарадити.

– Ви… Ви не жартуєте?

– Ні. Поспішайте, повинні встигнути.

Вероніка на ходу встигла подякувати Гнату Максимовичу. Їй було байдуже, де народжувати. І взагалі в неї не було ніяких бажань. Хотілося прокинутися й зрозуміти, що мама жива, що то був нічний кошмар, який зник із настанням ранку. Вона не противилася, коли Назар простягнув їй чашку з горілкою, і зробила кілька ковтків, навіть не відчувши смаку. Вероніка забилася на заднє сидіння автомобіля, згорнулася калачиком і цілу дорогу тихенько скавучала, як побите щеня: «Мамо, мамочко, моя матусю…»

Ніч у пологовому будинку була суцільним жахом. Коли фізичний біль на мить стихав, його змінював біль душевний. Під ранок вони злилися, наповнивши Вероніку вщерть. Вона почула слабкий писк немовляти, повернула голову й побачила, що народився син. Після цього відчула жахливу порожнечу не тільки в тілі, а й у душі. Здавалося, зникли всі почування. Усе щезло: і біль втрати, і радість від народження первістка. Її перевезли в палату, вона залишилася одна й заплющила очі, щоб нікого не бачити.

Уранці її попросили зцідити з грудей молоко й приготуватися до першого годування.