Чтение онлайн

– То неможливе. Ніс знаходиться над писком. Він би не зміг його зубами дістати.

– А він підскочив!

Стефа варила борщ, а її чоловік Мілько стругав з поліна шпичку. Стефа набрала борщу в хохлю, попробувала – недосолений.

– А ну ше ти спробуй, – каже до чоловіка. Той взяв хохлю. сьорбнув і похитав головою:

– Сипни ше трохи соли.

Але хохлі назад не віддав, чекаючи, поки Стефа досолить. Та сипнула солі в баняк і питає:

– Ну, а тепер?

Мілько знову сьорбнув з хохлі.

– Недосолений. Давай, Стефцю, сип потроху соли, а я буду сьорбав і казав, чи доста.

Одним словом жінка сипала сіль до баняка, а чоловік пробував з хохлі той самий недосолений борщ і хитав головою.

Врешті вони вирішили, що то якась погана сіль, і Стефа побігла позичити соли в сусідки.

Цього разу вона сипнувши маленьку пучку до баняка, сама зачерпнула хохлею, попробувала і скривилася:

– Йой! Та то чисто ропа!

– Ну видиш! – зітхнув Мілько, і собі спробувавши, – яка в тої Гаськи сіль! Ну, будемо нині без борщу. Але ти го не виливай. Заквасимо в ньому вогирки.

Влітку, коли збіжжя поспіло, з'явився на скнилівськім полі бузьок. Він поважно собі спацерував туди й сюди, високо піднімаючи ноги.

Скнилівці збіглись поглянути, що то за біда толочить їхнє жито. Треба би її прогнати. Але страшно.

– Я піду, – сказав пастух і, взявши палицю, рушив у збіжжя. Бо то був дуже хоробрий хлоп.

Але тоді всі побачили, які в пастуха великі ноги, і як він толочить жито. Куди більше, ніж бузьок.

Вони хвильку подумали і вирішили, щоби пастух жита не столочив, четверо хлопів візьмуть його на руки і занесуть до бузька.

Так вони й зробили І таким хитрим способом той пастух і бузька прогнав, і жодного стебла не столочив.

Скнилівець повів на базар продавати бичка, але дорогою спостеріг, що хвіст у нього в болоті.

– Е, чого доброго, ніхто не купиїь такого 6рудаса – подумав собі.

Витяг він ножа, відрізав хвоста і сховав за пазуху. Бичок від болю погнав, як дурний. Скнилівець ледве встигав за ним.

На базарі бичка врешті вдалося припняти. Де й покупці взялися, оглянули зі всіх сторін, поцмокали.

– Добрий бичок, – кажуть, – шкода лише, що без хвоста.

– Е-е, не переживайте. Коли сторгуємось, то й хвоста дістанете. А во!

Інший скнилівець купив козу. Якийсь чоловік його спитав:

– За скільки купили?

– Торгував за шість, але вона вартує більше, як сім. Ну то я дав за неї вісім. А як ви її потребуєте за дев'ять, то платіть десять.

Сень зі Скнилова орав волами свою нивку. Пополудні сонце його розморило, і він задрімав у тіні, а воли тим часом паслися. Спить він собі і сниться йому, що ось уже все зорано, заскороджено і посіяно, ба навіть перші вруна проростають.

– Карр! – озвалася над його головою ворона, і Сень прокинувся.

А прокинувшись, волів своїх вже не побачив. Хтось їх украв. Що чинити? І не намислив собі Сень нічого мудрішого, як податися просто до короля Лева.

– Дай тобі Боже здоров'я, найясніший королю! – привітався Сень. – Від самого світання я порав ниву волами, пополудні трохи задрімав. А як вочі розплющив – йой шо сі стрєсло! Йой, яка біда, яка розпука, яка кара Господня! І за шо мене то всьо спостигло, за шо сі мучу?

– Ну-ну, і що там таке сталося? – втратив терпець король.

– Біда! Горе велике! Воли мої вкрали! От я до вас і прийшов, бо ви нам тато рідний, і Бог вас на тото дав нам, абисьте нас пильнували, як святу худібку. Знайдіть злодіїв і покарайте!

– То ти добряче заснув, коли в тебе волів з-під самого носа смикнули?

– А так, шо таки так – заснув.

– А хіба ти не знаєш, що в того, хто спить, не тільки воли можуть поцупити, але й хату обікрасти і жінку забрати?

– Свята правда, панунцю рідненький! Але скажіт ми пу-прапді: чи ви бодай коли не коли спите?

– Аякже! Певно, що сплю.

– А Господь наш спить?

– Ні, Господь ніколи не спить.

– Йой, яка біда, яке горе, яка кара Господня! Якби я знав, що король спить так само, як і всі люди, то нігди би-м не заснув спокійно! Нашо я до вас йшов? Стілько часу збавив! А якби відразу рушив до Господа Бога, був би вже на півдорозі!

Король на ті слова так щиро розреготався, що звелів дати скнилівцю стільки червінців, скільки коштували найліпші воли.

Раз на Скнилові вирішили збудувати в'язницю. Зібрали раду і вибрали місце під пагорбом. Коли ж в'язниця була готова, зійшлися усі її оглядати.

Дуже гарно виглядала в'язниця, одна біда – ніде не було дверей. Вікна, грати були, а двері забули поставити.

– То навіть добре, жи дверей нема, – сказав війт Дзюньо Міґус, – бо так є більша певність, жи ніхто не втече.

– Лиш одне – біда, – зітхнув Яцько Макольондра, – шо не зможемо без дверей нікого до тої тюрми запроторити.

Довго вони радились і вирішили викотити на пагорб велике жорно з млина і пустити його на в'язничну стіну. Жорно проб’є діру і таким чином з'являться двері.

Дуже добре, так і вчинили. Але коли жорно опинилося на версі пагорба, один мудрагель, якого звали Бодьо, запхав голову в отвір жорна, аби перевірити чи жорно справно націлене.

– Ну, як там, Бодю? – спитали його.

– Перша кляса, можна катуляти. Ви пхайте, а я буду керувати жорном. І скнилівці, штовхнули жорно разом з Бодьом. Жорно полетіло, мов стріла, просто на в’язницю.

– Наш Бодьо – то є фест хлоп! Без него би те жорно хто-зна, куди би ся закотило, – тішилися скнилівці. – Так, той вміє з каменюками раду давати.