Легенди Львова
Шрифт:
– До одного винниківського дідича свиней колоти.
– А-а, певно до Ружицького. Того, що доньку віддає.
По тих словах пан вийняв з кишені цигаро і запропонував Матвієві.
– Дякую, – сказав той, – але чи не були би-сьте такі ласкаві ще припалити?
– А ти черкни об зуби, воно й загориться.
Матвій думав, що пан жартує, і тільки задля жарту черкнув цигаром по зубах. І о диво – спалахнув і погас вогник, цигаро задиміло.
Вже не мав сумніву, ким був цей пан. Подумки почав проказувати "Отче наш". Але ж чорти завиграшки думки читають.
– Ну, ти ще хреститися мені почнеш! Перестань! Такого поважного дідька, як я, якимись дешевими штучками не візьмеш. Мене можеш не боятися, ліпше бійся того чорта, до якого йдеш свині колоти! Ха-ха-ха-ха! – залився панок веселим реготом.
Але Матвієві не до сміху, ледве дочекався, коли пан спинив бричку у Винниках. Під напнутими віжками коні голосно заіржали і стали дибки.
– А що, добрі в мене жеребці? – спитав пан.
– Ще й які добрі! – похвалив Матвій, сходячи на землю.
– Невже ти їх не пізнаєш? – сміявся пан якось загадково. – Це ж породисті коні.
– Ні, пане. Я різник і знаюсь на свинях.
– А ти підійди до коня та підніми його ліву передню ногу.
Матвій слухняно вчинив, як пан звелів, і враз отерп. Бо то не була кінська нога, а людська рука, до якої прибито підкову.
– А тепер подивися коневі в морду.
Матвій глянув і в обрисах кінської морди пізнав людське обличчя, котре мов би проступало крізь неї.
– Це ж покійний пан Ружицький, батько нинішнього дідича, – сказав тремтливим голосом Матвій.
– А другого коня теж пізнаєш?
У того також замість лівої ноги була рука підкована, а по морді пізнав різник покійну пані Ружицьку.
– Господи! – зойкнув Матвій. – Знав би дідич, як тяжко покутують його батьки.
– Ха-ха-ха! А я ж казав тобі, що коні в мене породисті! Ну, передавай вітання дідичу. Незабаром буду вже трійкою їздити. А поки-що мушу в Лисиничі поспішати – там одна куріпочка в сильце попала. Ха-ха-ха!
Цьвохнув батіг і бричка зникла за рогом.
Матвій нічого не сказав дідичу про свого нічну пригоду.
А за кілька днів довелося йому побувати в Лисиничах і він тоді власне збагнув, що означали чортові слова про куріпочку в сильці. Виявляється там повісилася молода дівчина. І це по її душу їхав чорт.
Не минуло й місяця, як винниківський дідич втопився під час полювання у мочарах.
– Тепер чортяка трійкою їздить, – подумав собі Матвій.
На горі на Личакові, де зараз кінцева зупинка "двійки", колись стояв мурований вітровий млин. Там віяли сильні вітри і власник млина думав, що це дуже вигідне місце. Та виявилося, що тут якраз перехрещуються вітри, котрі замість крутити крилами, ламали їх.
Ото халепа! Робота раз-по-раз спинялася і господар урешті збанкрутував. Млин стояв довгий час пусткою, занепадаючи та заростаючи хабаззям. Люди казали, що там поселився чорт і воліли той млин обходити стороною. Особливо вночі, коли крізь повибивані вікна і двері вривався вітер, скавулів, шарпаючи потріскані стіни.
Інколи в негоду чути було, як щось крутить млинові жорна, і тоді всі говорили: це чорт меле збіжжя.
Якось пізнього вечора вертався з шинку "Лисого Мацька" один мельник і навпотемки зачепився за кам'яну фігуру Божої Матері, яка стояла посеред Глинянського тракту. А що він був добряче п'яний, то почав з нею сваритися, бо стала йому посеред дороги. Фігура Богородиці мовчала, а це мельника ще більше розлютило і він уже кричав на цілу околицю.
І ось у цей мент виступив звідкілясь із темряви якийсь чоловік в панській одежі:
– Гей, чоловіче! Ходи зі мною, бо я якраз потребую такого, як ти.
– А нащо мене потребуєш?
– Не питай, а ходи. Я тобі добре заплачу.
І глянув таким гострим поглядом, що мельник враз став тверезим, як слово Боже. Слухняно пішов за паном, а той його запровадив не куди інакше, як до чортового млина.
В млині панувала тиша. Млинові каміння стояли, колеса не гуркотіли, сита не торохтіли. Всюди висіло павутиння, лежав густий порох.
– Тепер здогадуєшся, чому я тебе сюди привів? – спитав пан. – Хочу, щоби ти зрушив цей млин. Маєш часу до перших півнів. Як тобі вдасться, то дістанеш багату плату, а як ні, зостанешся тут навіки.
Мельник, не гаючи часу, взявся до роботи. Нишпорив усюди, шукаючи причини, чому став млин. А при тім весь час клявся, що більше не буде пиячити, а понад то тинятися поночі і не шанувати Бога.
Аж от, коли вже надію стратив, знайшов між дерев'яними колами горіх. Щойно його видобув, як гряділь зрушився, жорна затуркотіли, колеса крутнулися і сита почали трястися.
У ту ж мить з пороху піднялися чортові слуги, які перед тим видавалися сірими лантухами, та почали метушитися, всюди зазирати і підсипати щось у труби. Коли мельник придивився, то побачив, що то людські кості меляться на муку.
Пролунало кукурікання перших півнів.
– Маєш щастя, – сказав пан. – Ти мені поміг, то і я Тобі віддячу. Ходи за мною!
І пан пішов попереду, присвічуючи ліхтарем. Коли вони вибралися з млина на подвір'я, пан промовив:
– За платню не журись. Пошлю тобі водою.
Мельник, дякував Богові, що живим вийшов з тої пригоди, і забув думати про чортову обіцянку.
Але наступний рік був сухий і всі млини ві Львові стали. Тільки млин нашого мельника не спинявсь ані на хвилю. Яка сила крутила його лотоками можна тільки здогадуватися. Головне, що мельник сильно розбагатів і горя не знав. А пити, ясна річ, покинув.
А з тою самою фігурою Богородиці була пов'язана ще одна пригода. Якось 1820 року їхав увечері Глинянським трактом австрійський службовець, зачепив коляскою за фігуру і зламав у колесі вісь. Це його так розгнівало, що звелів ту фігуру розібрати і кинути під паркан.