Чтение онлайн

Врешті Юрко осідлав свого вірного жеребця і виїхав на прогулянку. Довкола було сонячно і безлюдно.

– Душу б чортові за вино віддав! – гукнув, на повну силу грудей і розреготався.

Раптом від далекої смуги лісу відокремилася чорна цяточка й стала невпинно рости. Поволі вимальовувалися обриси вершника.

– Хто б то міг бути? – подумав Юрко.

Вершник був чорний, і кінь був чорний. За кілька кроків від боярина кінь зарив передніми ногами в землю, аж трава, вирвана з корінням, розлетілася на боки. Юрко з першого погляду збагнув, з ким має справу.

– Бачу, що ти вже здогадався, хто я, – засміявся чорний вершник.

– Видно пана по халявах.

– Ну, то як? Даси душу за вино?

– Дам, коли наповниш мені бочками пивницю і засадиш винницю на отім пагорбі.

Юрко мав надію обдурити чорта. Був певен, що виноград на піщаному пагорбі не прийметься.

– Добре, – погодився чорт. – Підпишеш мені кров'ю угоду.

Чорт вийняв з-за пояса пергамент, на якому вже виднівся текст їхньої умови, і подав Юркові разом з воронячим пером.

Боярин враз втратив бажання укладати з чортом угоду.

– Підпиши власною кров'ю з середнього пальця, – сказав чорт.

Юрко поклав картку жеребцеві на карк, а сам роздумував, як викрутитися з тої халепи. Раптом помітив здорового ґедзя, що ссав кров з кінської шиї. Змахнув рукою ґедзя і побачив, як на тому місці проступає крапля крові.

– Ну, проколи врешті пальця і підпиши, – наполягав чорт.

– Чого ти гарячкуєш? Може, мені треба подумати.

Юрко вийняв ножа, вколов палець і, замість вмочити перо у свою кров, непомітно штрикнув у те місце, звідки щойно прогнав ґедзя.

– Маєш! – сказав, черкнувши підпис.

Втішений чорт сховав папір і, наче вихор, помчав до лісу.

Боярин першим ділом метнувся до пивниці. Чорт не підвів – пивниця була вщерть заставлена бочками з найрізноманітнішими винами.

А наступного ранку він не повірив своїм очам. Розлогий пісковий пагорб, на якому досі проростали ріденькі жалюгідні кущики верболозу, раптом зазеленів і забуяв зеленими пагонами, що вгиналися під тягарем недоспілих ще грон. Минуло кілька літ. Якось боярин зайшов у стайню і побачив, що улюблений його кінь здох. Старий уже був, щоправда, але служив вірою і правдою.

У цю саму хвилю в браму хтось постукав. Челядник впустив на обійстя чорного вершника. Чорт радісно махав у повітрі пергаментом.

– Ну що, ти готовий? Нам пора. Дивно лише, чому смерть тебе не приготувала для мандрівки в пекло.

І тут Юрко здогадався, чому його кінь здох.

– Ха-ха-ха! – зареготав він. – Ти прибув якраз вчасно. Ходи, я віддам тобі твою душу.

Чорт спішився і зайшов за боярином у стайню.

– На, маєш, що заробив! Це його кров'ю я підписав умову! Ха-ха-ха-ха! Боярин аж за боки хапався, так його трясло від сміху. А чорт зблиснув лютими очима, розшарпав пергамент на дрібні клапті й, скочивши на коня, зник з обійстя.

Та, кажуть, душа Юрка з Мальчиць все одно в рай не потрапила, бо надто багато вже нагрішив.

Іван Луцик бавив Львів 60-70-х років 19 століття. Невисокий, кремезний, з густою бородою, з'являвся на вулицях в незвичайному вбранні. Кажуть, що він був сином православного священника з Поділля і вчився в медико-хірургічній школі, але не скінчив її. І, не ставши лікарем, став знахарем. Задля цієї шляхетної мети змінив свою зовнішність. До вбрання попричіплював якісь містичні посріблені зірки та кружальця. За плечима у хутряному нарукавнику носив гримучу змію. На груди звисав нашийник з призматичних шкелок від церковної жирандолі.

Деколи носив засвічений у білий день ліхтар, а коли питали його, навіщо це йому, відповідав по-діогенівськи:

– Шукаю людину!

Одного разу його визнали за божевільного і відправили до шпиталю вар'ятів у монастирі Піярів.

–І що ви си гадаєте? – оповідав пізніше Луцик. – Аби не звар'ювати, я мусив вдавати зі себе вар'ята. Зробив-єм в палаті вівтарик і зачав відправляти службу для вар'ятів. Такі, як я, нігди не пропадуть.

Його випустили на волю, але лікарську практику заборонили. А Луцик мав справжню славу лікаря серед бідного люду. Грошей на ліки вони не мали, а тому охоче йшли до знахаря, котрий давав їм якісь таємничі пігулки власного виробу. Пігулки ті помагали від 1000 і одної хвороби. Особливо подобалось пацієнтам те, що їх слід було запивати келишком горілки.

Хто б від такого лікування відмовився?

І темний люд ніколи Луцика не покидав. Хоча, бувало, що приходили до нього й інтелігентніші пацієнтки, коли вже медицина не помагала. З вуст в уста передавали вістки про чудесні одужання.

Згодом Луцик навіть одружився. А сталось це так. Покликала його до себе важко хвора вдова, у якої була донька. Луцик збадав удову і сказав, що надії нема.

– Те саме вповіли дохтори, – зітхнула вдова. – Ви в мене остання надія.

– Добре, я візьмуся вас вилікувати, а в нагороду дасте мені свою доньку за жінку.

Хвора погодилася, бо платня була невисока. Дівка в літах та й калічка, тож про заміжжя навіть не марила.

І от Луцик таки вилікував удову і оженився. Подивитися на шлюб, який відбувався в церкві, святого Миколая, зібрався тлум цікавих. То була сенсація дня. Коли священик спитав, чи має добру і непримушену волю взяти за жінку цю панну, молодий відрік:

– Якби-м не мав, то би-м не брав!

У церкві вибухнув гомеричний регіт.

Оженившись, Луцик раптом взявся за господарку, але лікарської практики не занехаяв і частував пацієнтів чудодійними пігулками до глибокої старості.

Якось до Луцика прийшов хворий і поскаржився:

– Мені вискочив чиряк на дуже нефайному місці. Луцик уважно подивився на його обличчя і сказав:

– Але я тут ніц не виджу!

Прийшла до Луцика жидівка і каже:

– Мого Лейбуся вже три дні колотит, морозит і шпігає. Може, дасте які ліки?

– Слухай, Ривко. Я добре знаю твого чоловіка. Піди протринькай його гроші, то Лейбу відразу кине в піт і він виздоровіє.