КРАХ
Шрифт:
Коротка черга просвистіла над головою. Джонні припустив ще дужче. Він майже досяг мети, коли за спиною пролунала друга черга і на нього дощем посипалися уламки скелі. Він кинувся на землю. Каміння ранило руки й коліна, гранати на поясі вп'ялися в тіло.
— Здавайся! — гукнули йому.
— Не можу, — тихо промовив Джонні, а про себе додав: «Я мушу потрапити на північ».
— Здавайся! Не рухатися! — наказав йому голос уже зовсім поряд.
Хуаніто стис автомат і спрямував дуло в той бік, звідки долинув голос.
Не встиг він торкнутися спускового гачка, як кулі над ним прошили кущі.
— Кидай зброю!
— Не стріляйте! — прокричав Хуаніто Джонні. — Поцілите в гранату — мене рознесе! Не стріляйте! Здаюся!
— Кндай зброю! — наказали знову.
Хуаніто слухняно відштовхнув ногою автомат далі від себе. Його очі були повні сліз.
— Я здаюся! — закричав він. — Не стріляйте! Поцілите в гранату — вона вибухне. — І він заплакав.
— Встань, — над ним стояв солдат. — Руки на потилицю.
Хуаніто виконав наказ, солдат відібрав у нього гранати, пістолет і ніж.
— Вперед!
Інші бійці, зачувши стрілянину, підбігли до них.
— Ти сам його взяв? — спитали вони солдата.
— Так, — відповів той. — Він не чинив опору.
У цю мить пролунала кулеметна черга.
— Це звідти, де капітан, — сказав хтось. За кілька метрів почувся вибух. Усі кинулися долілиць. Троє були поранені, в тому числі й Хуаніто Джонні. Залунали постріли.
— Обережно! — попередив один з бійців і показав уперед. — Вони там. Їх двоє. — І він вистрілив у той бік, де ховалися брати Порруа.
Капітан Велосо під прикриттям автоматного вогню добрався зі своєю групою до печери, наказав припинити вогонь і подав знак оточити печеру. Він підповз якомога ближче до входу.
— Всі, хто в печері, виходьте! Руки вгору!
Тиша.
На знак Велосо кулеметна черга врізалася у виступ скелі при вході, каміння градом посипалося на землю.
— Я здаюся! Здаюся! — почувся з глибини голос.
Жестом Велосо припинив обстріл. Повільно з піднятими руками з печери вийшов Вільям Лейва — лице здивоване, розгублене.
— Сюди! — наказав Велосо.
Експерт з вибухівки наблизився до капітана. У нього вже ніхто не цілився, проте він і далі тримав руки над головою.
Капітан Хосе Кармона, зачувши вибух гранати в хащах мангрів, метнувся туди. Пробравшись між кущами на відкриту місцину, він побачив просто себе невеличкий виступ, на якому залягли солдати, серед них — кілька поранених.
«Треба відвернути увагу диверсантів, щоб наші змогли вибратися», — подумав Кармона. Він натис на спусковий гачок. Кулі брязнули об скелю. Один з бандитів обернувся і вистрілив. Кулі зрізали ближчу до капітана гіллячку. Кармона пригнувся.
«Снайпер», — подумав він.
Біля самої землі щось зашелестіло — там, де ховалися диверсанти. Це повільно підіймалося дуло гвинтівки. «Цілиться в мене, зараз стрілятиме»,
Кармона покотився по землі, і кулі лише прошелестіли в кущах над його головою.
Чоловік, що стріляв у нього, перевів вогонь на бійців.
Кармона розумів, що його люди потрапили в скруту, що поранені потребують негайної медичної допомоги…
Раптом помітив, як один диверсант висмикнув запобіжника, замахнувся гранатою…
Кармона вистрілив.
Тіло Хуліо Порруа відкинулося назад, звалилося. Настала тиша.
Маріо Порруа схопився за виступ скелі, намагаючись вибратися з прикриття. Смертоносний вибух підняв у повітря каміння, уламки скелі. Тіло людини застигло на мить, потім ковзнуло на землю. Маленька хмарка пилу ще хвилю трималась на тому місці, а потім розвіялась.
Капітан Кармона підбіг до своїх людей.
— Передай, що є поранені, — наказав він молодому бійцю, котрий взяв у полон Хуаніто. Сидячи на камені, Вільям Лейва нервово палив цигарку. За його словами, в печері засіло ще двоє людей.
— Якийсь Данієль, поранений. І ще один, його звуть, здається, Хрипун.
Велосо заборонив стріляти, бажаючи подати пораненому медичну допомогу. Він поповз до входу.
— Слухай, Хрипуне! Там же твій поранений товариш, його треба забрати звідти. А тобі однаково доведеться виходити.
— Який він, у біса, товариш! Це зрадник! Він з вашої компанії? Хочете забрати його, так? Заходьте! — проревів Хрипун, супроводжуючи свої слова кулеметною чергою.
Велосо мовчав.
Побачивши, що бандит підняв пістолет, Бланко кинувся на землю. Тіто Гаванець, не цілячись, вистрілив. Куля за якийсь сантиметр пройшла біля капітана. «Небезпечний тип. Швидкий на руку».
— Здавайся! — крикнув Бланко.
— Я мужчина! — заволав той. — Спробуй мене взяти!
— Рахую до п'яти!
— Та хоч і до тисячі. Я Тіто Гаванець, спробуй до мене дістатися.
— Якщо ти не вийдеш, поки я рахуватиму, я візьму тебе сам. — Раз…
«Якщо не вийде, доведеться будь-якою ціною брати», — подумав він.
— Два…
«Треба перейти на інше місце, звідки краще видно».
— Три…
«Краще сховатись за тим каменем. Якщо я дістанусь туди, я змушу його вийти».
— Чотири…
«А зараз — вперед!..»
Водночас із «п'ять» Тіто почув, що хтось біжить, і, викинувши руку, двічі вистрілив, щойно збирався вистрілити ще раз, як відчув пекучий біль у плечі. Права рука повисла, мов нежива, рукав заповнився кров'ю.
«Улучив-таки, — подумав він. — Все-таки влучив».
Тіто поповз до іншого виступу скелі і сховався за нього.
— Здавайся! — знову крикнув лейтенант.
— Краще здохнути! — крикнув у відповідь Тіто. — Я поранений, але не здаюсь.
«Можливо, якщо здамся, мене не розстріляють, — я ж нікого не вбивав… Ні, не можна…»