Чтение онлайн

Вона вийшла в коридор, лишивши мене самого. У голові моїй дзвеніло, наче у церкві на Великдень. Але навіть через цей дзвін я зміг подумати: “Не втік. Тепер мені кінець”. І ще: “Як же вона до мене прийде, а Космонавт? Його вже нема?” Але Космонавт був. Невдовзі він виник на порозі, усміх-нений.

–  Ну ти, Льоха, даєш! Куди ж ти поперся, їй Богу?
– він коротко гиготнув.
– Ні, ну ти б бачив, як тебе піднімали. Ввісьмох. Вся каліч зібралась, у того рука, у того нога. Сестрички ойкають. Сміх і гріх… Ну як ти, не дуже забився?

–  Я заперечливо похитав головою, і дзвони задзвонили ще гучніше.

–  Пощастило. Бо не дай би Бог щось собі зламав. Ти уявляєш? Впасти в травматології і зламати, припустимо, руку, га?

Мені ця ідея не здалася надто захоплюючою, але Космонавт реготав над нею кілька хвилин, обсмоктуючи з різних боків.

–  Чи ногу зламати, га? В травматології! “Я не втік, - стукало у мене в голові.
– Не втік”.

Космонавт нарешті одсміявся і став вкладатися, мурмочучи собі під ніс. І тут до палати зайшла Оленка з повним шприцом у руках.

–  Нечипоренко!
– проголосила вона.
– Укол!

–  Чого це?
– обурився Космонавт.

–  Вранці прогуляв?

–  А завтра не можна?

–  Не можна. Лікар щодня прописав. Лягай, не викаблучуйся.

Вона рішуче підійшла до ліжка. Космонавт знехочу влігся. Оленка одним рухом випустила у стелю добрячу половину вмісту шприца, потім навіщось обернулась до мене і видобула з кишені невеличку ампулу. Вона посміхнулась мені переможно, відламала її кінець і почала набирати у шприц прозору рідину. Я закляк, не в змозі відірвати очей від того, що бачив. Язик мій прилип до гортані. А Оленка швидко та вправно набрала шприц, потім опустила ампулу назад у кишеню і ще раз переможно глянула на мене. Мені хотілося кричати, але язик не слухався і рот не розтулявся під її поглядом.

–  Нечипоренко!
– сказала Оленка.
– Укол у руку. Чого ти розлігся?

–  Так ви ж самі сказали лягай!
– обурився Космонавт.

–  А тепер кажу сідай!

–  Тю!

–  Ти не тюкай, а то зараз як вколю, місця мало буде.

Я з жахом дивився, як тоненька голка пробиває білу Космонавтову шкіру і рідина під тиском поршня вливається в голку і туди далі, у тіло, несучи з собою…

Оленка швидко впоралась зі звичною роботою та приклала ватку до місця уколу.

–  Ну от, тепер будеш краще спати.

Космонавт щось забурчав у відповідь, а дівчина розвернулась на підборах так, що поли халата розлетілися, і пішла до дверей. Біля порогу вона зупинилася, подивилась на мене і приклала пальця до усміхнених губів.

Я лежав, немов загіпнотизований цим знаком. Космонавт вовтузився у ліжку, щось невдоволено говорив, а мені похололо всередині і несила було мовити бодай слово. Хвилин за десять він вгомонився та вимкнув світло. І я лишився в палаті сам.

Що Оленка виробляла зі мною цієї ночі, навіть описати важко. Здавалося, вона мстилася мені за мою спробу втекти і за якісь ще невідомі образи. А я, як на гріх, ніяк не міг відключитися і тільки стогнав та кричав, звиваючись на ліжку.

Космонавта забрали наступного дня з якимось нирковим загостренням. Він навіть прийшов до тями, але я в цей час міцно спав, знесилений нічними тортурами, і не міг навіть поглядом провести свого останнього товариша.

До нашої палати нікого не поклали. Та й мене нікуди не переводили, не дивлячись навіть на важкий стан. Лікарі хитали головами, але нічого не робили. Як їй це вдалося, невідомо, але я лишився цілком у Оленчиних руках. Вона, здається, навіть додому не ходила. Вранці годувала мене своїми жахливими пігулками, від яких я ввечері знову був готовий до бою, а у проміжках піклувалася про мене, мов рідна мати, навіть годувала з ложечки, бо я, врешті-решт, не здатен був себе примусити їсти, адже це додавало мені сил, а найбільше у світі хотілося втратити їх нарешті і тихо згаснути свічкою у свічнику.

Сили мої зменшувались з кожним днем, і до середи я вже навіть не сідав у ліжку, тільки Оленчині пігулки сяк-так утримували мою душу у хворому тілі. Я здебільшого спав і думки мої літали десь далеко.

А в середу під час пообіднього відпочинку біля мого ліжка раптом з’явилася зовсім незнайома жінка. Я спочатку подумав, що це Оленка принесла вечерю, жахнувшись, що так швидко надходить ніч, але потім роздивився крізь свинцеві повіки і зрозумів, що цю жінку бачу вперше. Було їй років за сорок, і стомлене обличчя обрамляла темна, по-сільському зав’язана хустина.

Жінка, не спитавшись дозволу, сіла на моє ліжко, чомусь озирнулась на двері і спитала:

–  Ти Олексій?

Чесно кажучи, я здивувався, а якщо казати точніше, мої безнадійні думки набрали легкого відтінку подиву, бо по-справжньому дивуватися вже не вистачало сили.

Очевидь, моя мовчанка задовольнила жінку, бо вона кивнула і пояснила:

–  Мене прислав до тебе пан Гаврило. Він сказав, що ти потребуєш допомоги.

Я спочатку не второпав, хто такий “пан Гаврило”, бо звик кликати його дядьком, але коли зметикував, паростки надії ворухнулися в моїй душі. А тітка вела далі:

–  Осьо він передав тобі оберіг, - з цими словами вона полізла за пазуху, у свій жіночий “гаманець”, та видобула звідти щось загорнуте у чисту полотнину.
– Це змійовик, - пояснила вона.
– Мавки його бояться, наче вогню, навіть не підходять близько, але у тебе, здається, процес зайшов надто далеко, тому просто приклади це їй до тіла, і вона більш ніколи не захоче тебе чіпати, - з цими словами тітка тицьнула мені до рук згорток.

Я відчув на долоні вагу, наче в полотнину була загорнута щира залізяка. А жінка подивилася на мене уважно:

–  Ти все зрозумів?

Я нічого не зрозумів, але злегка кивнув. Жінка підвелася.

–  Як він?
– мій кволий голос пролунав, наче котяче нявчання, але вона почула його.

–  Передавав тобі вітання. Він уже потрохи сідає на ліжку.
– На очі її раптом навернулися сльози, і вона крадькома змахнула їх краєм долоні.

–  Дякую, - пронявчав я, не впізнаючи свого голосу.

Жінка обернулася і пішла до дверей, на ходу дістаючи хустинку з-за викоту.

Я дивився їй услід. Очі мої незрозуміло чому теж стали вологими. А думки зачепилися за згорток на долоні і підштовхували, закликали подивитися, що то воно, плекаючи останню надію. Слухняно я розгорнув полотнину і став роздивлятись дарунок дядька Гаврила.