Чтение онлайн

Я відчув, як моя спина холоне. У голові промайнула вчорашня розмова на лавці, моя фраза про “пожаліє”, її згода… Що ж це робиться, люди добрі, га?

–  На процедури!
– дзвінко оголосила Оленка і розвернулася на каблуках так, що поли халата розійшлися, відкриваючи стегна.

Я закусив губу, щоб не скрикнути вголос. Що ж це робиться? Наступної секунди я помітив, що дядько Гаврило зі свого ліжка уважно вивчає мене безбарвними очима. Певно, на моєму обличчі відбивалося багато цікавого, тому що дядько переводив очі з мене на Оленку й назад, немовби порівнюючи.

Палатні двері зачинилися. Я люто обернувся до свого цікавого сусіди, але той вже відвів погляд.

Утім, все це могло бути, та й насправді було збігом. Не можна ж врешті-решт подумати, що… Ні, такого не може бути. Маячня. Тільки погляд дядька Гаврила не давав остаточно зупинитися на цій версії. Ні, насправді, наша розмова була після закінчення робочого дня, вона зразу пішла додому, не поверталася… Тьху, що ж це я, наче слідчий. Дурниці якісь. Кома вона кома і є. Не крапка, але все-таки. Що ж це вам - жарти такі великі опіки? Не кожен витримає.

Дядько Гаврило іноді зиркав на мене, але знову відводив очі, щойно я обертався.

На уколи я вирішив сьогодні не йти. Щось глибоко всередині не давало наблизитись до процедурної. МизКумом повернувся, тримаючись за поперек і лаючись останніми словами - сьогодні Оленчина рука стала ще важчою. Я ще раз вирішив не йти на уколи і тут отримав несподівану допомогу - наш Тато, подумавши після обходу, направив мене на рентген подивитися, чи нема десь запалення, бо температура котрий день трималася на тридцяти семи. Я з полегшенням схопив квиточок і спустився на нульовий поверх. Тепер уже все, повернуся нескоро, а там собі як знають - у мене офіційна одмазка. І поки я у свинцевому фартусі сидів під рентгенівськими променями, а потім чесно тягнув лямки на лікувальній фізкультурі, душа поволі набирала втрачену рівновагу. Що справді сталося? Аж нічого. Лікарня, хворі люди, буває, що хтось і звалиться - он, МизКумом скільки часу колють, а все гірше й гірше, це він міг так само звалитися, правда? Та й решта одною ногою чи рукою в реанімації. Все нормально. “Все нормально”, - думав я, розтягуючи еластичного бинта. І надумав. А точніше - накаркав.

У їдальні, останнім отримуючи свою пайку, я почув новину - МизКумом від нас переводили у гнійне відділення. Дивно, але я навіть зрадів - от бачите, він же нікому нічого не робив, а так само переводять! “Це ж лікарня!” - слушно думав я, колупаючись у пюре.

На своєму ліжку в палаті сидів чорний, як хмара, МизКумом, а Космонавт несміливо намагався його заспокоїти.

–  Нічого, що інфекція. Зараз антибіотики знаєте які сильні!

–  Ага, і так дупа болить, а ще антибіотики.

–  Ну так там же не наша буде колоть. Може, у тої рука легша.

МизКумом невесело засміявся, і я приєднався до нього. Дійсно, можна у всьому знайти свої позитивні риси.

–  Та не переживай!
– сказав я.
– Будеш до нас у гості ходити. Це навіть краще, що тебе переводять, там за тебе справжні фахівці візьмуться і в момент все зроблять. А у нас що - травматологи, одне слово. Не переживай!

МизКумом зібрав свої речі, потис усім руки та почалапав на четвертий поверх у гнійне. Я подивився на його порожнє ліжко і раптом усвідомив, що від нашої всієї палати лишилася рівно половина. Оце так - за три дні і трьох немає. Буває ж! То в коридорах лежать, а то палати порожні. Космонавт сумно дивився у вікно. Дядько Гаврило, очевидь, теж про щось таке подумав, бо зітхнув, озираючись, і спитав невідомо у кого:

–  А що ж це до нас нікого не кладуть?

–  Статистика, - відгукнувся Космонавт.
– Травматизм у місті зменшився.

–  Хіба що.

Найбільше жалко було за Футболістом. Все-таки він нас розважав своєю філософією. А з цими і слова не мовиш. Один - якийсь пришелепуватий, другий - зовсім дитина, дивно навіть, що мій ровесник. Нудно буде лежати, якщо нікого не покладуть. А завтра субота, значить, будемо нудьгувати мінімум два дні.

–  Піду до хірургії, - наважився Космонавт, - може, там щось.

Що саме, нескладно було здогадатись - безвідмовна Тетяна якраз заступила на чергування. Хлопець понишпорив у шухляді, видобув звідти гребінця і заходився причепурюватись біля раковини. Від однієї думки про секс у мене заболів живіт. А Космонавт сховав гребінця у кишеню та відчинив палатні двері, думками він вже був там.

–  Щасливого полювання, - побажав я йому.
– Іди ти.

Ми з дядьком Гаврилом лишилися самі. Розмовляти не хотілося, гуляти не вистачало сил, і я розкрив книжку. Книжка була цікава, але на четвертій сторінці я почув над вухом:

–  Хлопче, вона до тебе присмокталася…

–  Дядько Гаврило сидів на своєму ліжку навіть суворіший, ніж завше.

–  Що, пробачте?

–  Вона до тебе присмокталася і не відпустить.

Найцікавіше, що я не спитав, хто це “вона”. Я тільки закрив книжку та підвівся на лікті.
– І що буде?

–  Не відпустить вона тебе. Ти будеш хлянути, хлянути, поки зовсім нічого не зможеш. Може, тоді.

–  А ви звідки знаєте?

–  Бачу. Якби хтось інший, вона б пустила, а тебе - ні. Ти їй припав до смаку. У тебе оно вже очі позеленіли.

Ні, я таки не спитав, хто це “вона”, я, мабуть, уже тоді щось відчував. А може, й ні - може, набридло читати і просто вирішив порозважатися за рахунок несповна розуму сусіди. У дядька Гаврила погляд палав натхненням, і він продовжив свої пояснення, від яких мені попервах стало трошки моторошно.

–  Розумієш, вона живиться твоєю енергією. Вони взагалі живляться енергією чоловіків, але рідко коли припадають отак до одного, - він руками стис перед собою удаване горло, немов збирався задушити.
– Здебільшого беруть у кожного потрошку, і тоді майже не шкідливі - ну, день після цього поболить голова і все. А за тебе зачепилась. Я давно за нею дивлюся. Ти розумієш, хлопче, вона висмоктує з тебе енергію під час кохання. Вона висмоктує з тебе життя. Ти не відчув цього?

Згодіться, що відповісти ствердно на таке запитання важко, але й заперечити я не міг. Я справді відчував негаразд, але щоб так сформулювати… Висмоктує життя - це занадто. Про енергію всі останнім часом говорять, навіть по телевізору. Але ж не до такої міри!

А дядько Гаврило вже знову замахав руками, намагаючись мене переконати.

–  Тобі треба боронитися, хлопче. Вона тебе з’їсть, висмокче, немов лимон.

–  Як?

–  Як боронитися?
– по-своєму витлумачив мій вигук дядько.
– Амулетом. Змійовиком. Сукуби його бояться як вогню.