Чтение онлайн

Не чекаючи на відповідь, вона потяглася до високої кватирки, піднялася навшпиньки, чіпляючи ручку своїми ніжними пальчиками.

Слова позастрявали у наших горлянках. Я знав, що напинає крохмальну тканину і лоскоче погляд у недбалому запаху халата, я знав, якими бездоганно вправними можуть бути ці пальці і який вогонь запалюється у кожній клітинці шкіри від їх доторку. Шість пар чоловічих очей втелющилися в одну точку, а Оленка відчинила кватирку і обернулася до нас, начебто нічого не помічаючи. Космонавт так і завмер зкуцьорбившись на боці - каша на нього не діяла. Дівчина пройшла через мовчазний ряд ліжок, а на порозі побажала:

–  Не запізнюйтесь на процедури.

Почався ще один койко-день.

Під час обходу мені призначили масаж, УВЧ, парафін, лікувальну фізкультуру та вітаміни. Я знав, чим загрожує останнє, тому одразу захникав:

–  Ну, не треба вітамінів.

Але наш Тато був невблаганний:

–  Тю, такий козак і боїться уколов. А як же ти в армію пойдеш?

–  Ну хоч у таблєтках.

–  Нема у нас таблєток, і не видумуй.

Жьорі пообіцяли виписку наступного дня.

–  Походите місяць-полтора, пока заросте, а потом знову до нас - знімати. І не забувайте піддержувать режим.

–  Доктор, а пити можна?
– стурбовано поцікавився Жьора.

–  Пити вообще не можна. Но при вашому діагнозі прямих протипоказань нема.

Після обходу я пішов покурити, і, стоячи біля смітника, спостерігав, як люди чимчикували до процедурної, а потім - назад, почухуючи хто дупу, а хто руку. Чесно кажучи, терпіти не можу уколів, тому, докуривши ранішню “ватрину”, я втік на УВЧ і грівся у його променях, аж поки не настав час лікувальної фізкультури. Головне у таких випадках - не з’являтись у палаті, і я старанно дотримувався цього принципу. Але уникнути неприємностей все одно не вдалося. Перед самим обідом по мене прийшли.

–  Олексію! На укол.

Оленка дивилася на мене з усмішкою, немов учителька на першокласника.

–  О-о-ой, - скривився я, але діватись не було куди.

У процедурній я спробував обійняти дівчину, проте вона випручалася з рук.

–  Спочатку укол, - очі дивилися з неприхо-ваною іронією.
– Знімай штани.

Я приречено сперся на стіну біля кушетки і посунув донизу гумку піжами. Луснула ампула, щозь зашаруділо.

–  Знімай, я сказала, - вона підійшла до мене легкими кроками і одним рухом спустила штани до коліна.

Я весь напружився у передчутті укола. А її рука стиснула мою сідницю, потім ще раз і раптом пірнула між ноги, вперед, владним рухом господаря ситуації. Від несподіванки я зойкнув і обернувся. Оленка стояла переді мною із повним шприцом у руках. Очі її горіли. Халат був розстібнутим і відкривав для огляду все розкішне тіло - від набряклих персів до голеного гладенького пагорба внизу живота. Її рука продовжувала свої мандри, а очі з кожною секундою розпалювались все більше. Раптом вона штовхнула мене в груди, так що я впав на кушетку, а сама стрибнула зверху, не випускаючи з рук шприца. Звичайно, я не чекав на такий поворот, але вона повністю володіла ситуацією. За мить стегна її зарухались у складному ритмі, і я приєднався до нього, не дивлячись на те, що насправді трошки очманів. Повні груди ходили ходором наді мною, а повний шприц описував кола просто перед очима. На кінці голки набрякла крапелька. Я намагався не збиватися з ритму, хоч це і було досить складно - штани сплутували литки, стегна давило краєм кушетки, а голова впиралася у стіну. Слава Богу, дійство не повинно було затягнутися - Оленка підвела очі, дихання її стало уривчастим, вона почала хитатися вперед-назад, стогнучи, і тут одним рухом всадила мені шприца у плече на всю довжину голки.

–  А-а!
– закричав я на все горло і заборсався, але вона міцно тримала мене колінами. М’язи її судомно стискувались, і вона поштовхами вводила вітаміни в моє бідолашне тіло.

Через секунду шприц випорожнився, та й вона зім’якла. Я перехопив її руку і висмикнув голку. Плече боліло неймовірно. Оленка підвела обличчя, посміхаючись ніжно, як жінки завжди посміхаються після цього. Я спробував розтягти губи у відповідь, але це не дуже вдалося. Дівчина злізла з мене, запахнула халатик і кинула порожній шприц у смітник.

–  Дурнику, - сказала вона.
– Вітамін Б шість колють в руку, а не в сідницю.

Я лежав із спущеними штанами, розчавлений та випотрошений. Ліва рука не ворушилася через укол, а решта кінцівок - через силу силенну вражень, що цей укол супроводжували. Очі вилізли на лоба, от справді не брешу. Напевно, це було смішне видовисько, бо Оленка обернулася на мене і засміялася дзвінко та радісно. Тут і я нарешті впорався з губами, теж посміхнувся та почав приводити до ладу свій одяг.

–  Ну ти даєш.

–  А чого ти кричав? Боїшся уколів?
– вона дивилася на мене, немовби нічого не сталося. Тільки у глибині очей ховалися смішинки.

Треба було терміново рятувати свою чоловічу гідність. Я підійшов до неї, одним рухом розчахнув халат і припав губами до грудей. Вона обхопила мою голову та відвела в бік.

–  А раптом хто зайде?

–  Смієшся?

–  Ти на обід запізнишся.

–  Ми сьогодні ще побачимось?

–  Якщо схочеш.

В їдальні, ковтаючи пісний борщ, я прислухався до болю у плечі. Це ж треба, так засадити! Але, здається, останнє слово все-таки лишилося за мною. Щоправда, це було не більше, як бравада, проте пообідаю, відпочину - може, й справді зберуся.

–  Ти чого сумний?
– причепився Футболіст, полишивши на мить боротьбу з котлетою.
– Не сподобалась процедура?

–  Та, - почухав я руку.
– Застромила по саме нікуди.

–  А ти б їй теж застромив. Були б квити.

Я відчув, що починаю червоніти і схилився нижче до тарілки.

–  Та що ти переживаєш, діло парубоцьке!

От падлюка, щось таки пронюхав. А врешті, яка різниця? Ну й пронюхав, ну й мать його так. Що я, звітуватися перед ним буду? Я підвів обличчя, готовий до рішучого відпору, але Футболіст уже повернувся до котлети, здається, втративши цікавість. Я з огидою подивився на нього, і тут у мене чомусь раптово пропав апетит. Здається, самий запах їжі викликав нудоту. Я відсунув тарілку якнайдалі і відчув, що руки погано слухаються мене. В голові раптом затьмарилося, по спині заструмився холодний піт. Я зрозумів, що кудись відпливаю і вже ледь не зомлів, коли відчув на плечі міцну хватку.

–  Льоха, ти шо?

Наді мною схилився Футболіст з недожованою котлетою в роті.

–  Ти шо, Льоха? Може, сестру покликать?

–  Не треба, - вичавив я з себе.
– До палати… ляжу…

Він довів мене до ліжка, і я, не роззуваючись, впав зверху на ковдру.

–  Що таке?
– спитали над головою голосом дядька Гаврила.

–  Та борщ цей, - відізвався з кутка голос МизКумом.
– Я сам від нього третій день на очку сидю.

–  А мені нічого, - не згодився Футболіст.